Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

— Добре, — згодилася паніматка. — Маю свіже і холодне.

За хвилю внесла служниця горнець і філіжанки.

— Клич, Юстинко, Наталку, — сказала до неї на відхіднім пані Керницька, а сама почала наливати молоко.

Так уже якось буває, що при їді поправляються настрої. Думки мимовільно змінюють свій напрям, відриваються від одної теми, і люди забувають бодай хвилями про те, що їх давить, що їх мучить.

— Знамените молоко, — похвалив Городюк.

— Не штука, як пані дали тобі наполовину зі сметаною, — всміхнулася Городюкова.

— А знаєте, панство, — обізвався отець Керницький, — я від якогось часу солодкого молока не можу знести.

— Бо літо, — відповів Городюк. — Кисле молоко завсіди в спеку ліпше смакує…

До кімнати ввійшла нарешті Наталка. Видно було, що старалася затерти сліди плачу, бо червоні п’ятна на лиці були припудровані. Блідо всміхнулася до Зварича і мовчки сіла на своїм місці.

Петро чекав, аж вона до нього промовить, запитається що-небудь, та Наталка сиділа зі спущеними очима, підперши голову долонею.

Але свобідніша атмосфера, що кружляла над столом, обгорнула і її. Наталка підвела голову і глянула на Петра.

— Ти не чула, Наталко, що нам тут пан Петро розповідає,— звернулась до неї пані Керницька.

— Нічого надзвичайного, — махнув легковажно рукою Петро. — Найліпший доказ, що я знову є назад… Ах! Я й забув, — додав по хвилі,— поручник Крч передав панству сердечний привіт.

Він не забув привіту, але навмисне здержувався з ним аж до приходу Наталки, бо не раз дразнив її словінцем.

— То поручник Крч є в Завидові? — спитала Наталка.

— А ви звідки знаєте, що в Завидові? — замітив Петро. Наталка спершу змішалася і спустила очі. Але швидко знайшла відповідь:

— Люди йшли і говорили, що вас попровадили до Завидова. А і пан директор прецінь їздили тамтуди.

Петро сто раз волів би був, щоби Наталка не знайшла була відповіди, але ще більше був би щасливий, коли б був знав, як Наталка прийняла вістку про його арештування і що вона перша подала проект, щоб Городюк їхав за Петром таки їхніми кіньми.

— Але як вони вас могли забрати? — спитала по хвилі.— Ви їм не казали, що йдете до війська?!..

— Казав, але то нічого не помогло. Ще трохи були б замкнули, а потім…

Петро не докінчив, але зробив такий трагічний рух рукою, що хіба сліпий не додумався б, що потім могла прийти і смерть. Приємно йому було, що був у неабиякій халепі і видобувся з неї цілий.

— Що потім… Були б вас завезли чи завели до Золочева, і там ціла справа була би вияснилася.

— А якби були не завезли?!..

— І я так думаю, — обізвався отець Еміліян. — Тепер часи не ті, що давніше: війна!

— Де не завезли б, — вмішався Городюк, — я був би його знайшов. Таж чоловік має всюди когось знайомого.

— Ну, але я вже на таке друге чекати не буду, — сказав Зварич, — іду до Золочева і голошуся. Цілком було б інакше, якби я був мав військовий документ.

— Підете до кінноти? — спитала Наталка.

— Може, й до кінноти, але не до війська, а до січових стрільців.

— До стрільців!? — трохи немов розчаровано сказала Наталка. — А як вони вбрані?

— Ви, певно, думали, що я зголошуся до драгунів, — посміхнувся Петро.

— Чому я мала так думати!? — відповіла Наталка і надула злісно губки.

По правді, то вона так і думала, але звідки Петро має право слідити її думки. Чи вона йому зле бажала?!. Їхав би собі на розтанцьованім коні, в золотім шоломі і в синім однострої, що в ньому кожному хлопцеві так буде до лиця.

Відчинилися двері, і з-за них виставила голову Настунька.

— Прошу отця, там прийшов чогось війт зі жандармом. Просять, щоби отець вийшли.

Отець Еміліян поблід і глянув на Городюка. Цигаро помітно задрижало в пальцях.

— Попроси до канцелярії, отець зараз прийдуть, — сказала пані Керницька.

Городюк зрозумів питаючий погляд Керницького і старався вспокоїти його:

— Це, певно, в справі Якимця. Жандарм хоче прослідити справу… — А звертаючись до Зварича: — В такому разі і тебе, Петре, покличуть…

Пані Городюкова благаюче глянула на хлопця.

— Тільки, Петрику, прошу тебе, не гарячися, не скажи чогось непотрібного.

— І я так думаю, — додала пані Керницька. — Можете собі пошкодити.

Городюк махнув легковажно рукою:

— Но, щодо того, то я вже не боюся. З нашими жандармами я собі дам раду. Це не якийсь там п’яний улан чи незнайомий офіцерина.

— Я скажу те, що бачив, — відізвався Петро. — Воно таке, що вистане зовсім добре до обвинувачення. Не припускаю, щоби навіть і в воєнний час можна було вбивати безкарно людину. Нехай це буде дурний Якимцьо, нехай буде хто хоче… Застрілили, як пса, і навіть не завдавали собі труду, щоби оправдуватися.

Городюк підпер голову рукою і задивився в далечінь. Веселі звичайно його очі сумом блимали з-поза окулярів.

— Шкода мені того Якимця. Знаєте, пані, я вже його зачисляв просто до вашого парохіяльного інвентаря. Здавалося, що тут належить так, як стодола, хата чи стайня.

Керницька журливо притакнула.

— Та й ми вже так до нього призвичаїлися, що не раз нам ніяково було, як він куди повіявся.

— Правда, що зникав час до часу.

— Найчастіше взимі. Піде біда кудись, і нема його тиждень, часом два, а верне, то такий обідраний, нещасний… Минулої зими повернув раз із такої прогульки, прийшов до кухні і стоїть. Дивлюся, а в нього за пазухою повно снігу. «Бідний ти, — кажу, — Якимцю, чекай, я тобі зараз молока спарю». А він усміхається і каже: «Ні, отеця, дайте мені дзиґаро!..» І що думаєте: закурив циґаро, вимів з-за пазухи сніг і пішов дрова рубати. Нічого йому не пошкодило, навіть не кашляв.

— Щоби був не втікав! — озвався Зварич. — А то один дурний втікав, а другі- дурні думали, що це фактично якийсь майор.

— Бійтеся Бога, і так забили людину, як пса, — бідкала Городюкова.

— Перший раз його тільки поранили, бо я бачив, як упав, але зараз знов підвівся, — оповідав Зварич. — Щойно другий раз як упав, то вже було по нім: дістав у серце.

Наталка, що весь час мовчки сиділа на канапі, не видержала і голосно захлипала. Далі зірвалася з місця і побігла в другу кімнату.

— Наталка дуже любила Якимця, — сказала пані Керницька, якій самій крутилися сльози в очах. — Як тільки згадати про нього — зараз плаче.

— Ну що ж, прошу пані, пропало! — сказав Городюк. — Тепер треба тільки допильнувати, щоб виновники були покарані. Я, зі своєї сторони, постараюся, що в моїй силі. Маю досить знайомих у Золочеві і