Аріна Вільде - Не чужі, Аріна Вільде

Глава 13

— Лєр, підвезеш мене? — наздоганяє мене Ліда на університетській стоянці. — У мене автомобіль в сервісі, а послугами водія батька користуватися не хочу, адже він одразу тому все доповість.

— Звісно, сідай.

Я знімаю з блокування автомобіль, відчиняю дверцята й сідаю на водійське місце. Знімаю куртку й кидаю її на заднє сидіння. Короткий погляд у дзеркало заднього виду — й на кілька миттєвостей я зависаю на своєму зображенні.

Учора колорист Юлі створив справжнє диво. Я в захваті. Тепер я платинова білявка й мені страшенно пасує.

— Куй залізо поки не згасло, — так татова дружина висловилася, коли наступного ж ранку після мого прохання повела мене до салону краси. Напевно, побоялася, що я передумаю.

Решту дня ми провели в дорогих бутиках, і я не чинила опір Юлі, яка вирішила оновити весь мій гардероб. Тому що вирішила за будь-яку ціну сподобатися Давидові. На жаль, перше враження про себе я зіпсувала безповоротно.

Саме тому я сьогодні виглядаю як справжня «мажорка». Хоча такою ані краплі не почуваюся. Повітряна мила білявка, одягнена жіночно й зі смаком. Не з моїм, звісно. Але хлопці з університету оцінили.

— Куди тобі? — питаю в подруги, виїжджаючи зі стоянки.

— На Косвенну, — не відриваючись від телефона, промовляє Ліда. Вона захоплено переписується з кимось.

— Ого, тебе занесло, подруго. Що ти забула в тому районі? Це ж в іншому кінці міста, — дивуюся я.

— Там Єгор служить. Ми сьогодні домовилися зустрітися, у нього буде вільна всього годинка, й до центру він доїхати не встигне, — тяжко зітхає Ліда, із сумом дивлячись у вікно.

— Не думала, що у вас так серйозно.

— А хто сказав, що в нас серйозно?

— Ну, ти їдеш в інший кінець міста заради короткої зустрічі з хлопцем. Зовсім не схоже на тебе.

— Ой, хто б казав, подруго, — сміється вона, скоса позираючи на мене. А в очах танцюють іскри веселощів. — На себе-то в дзеркало сьогодні дивилася? І не кажи, що тебе змусив батько з мачухою сходити в салон і привести себе в належний вигляд.

— Розкусила, — граю бровами я. — Але в моєму випадку вже нічого не допоможе, здається, — з досадою підтискаю губи, клацаю поворотником, намагаючись влитися в потік автомобілів.

— Неправда. Якби ти не подобалася Давидові, він би залишив тебе на березі, щоб подруги подбали, чи викликав швидку, але вже ніяк не став би сам про тебе піклуватися, — Ліда стає серйозною, наводить аргументи, але я в них не вірю.

— З чого ти взяла, що це Давид? Може, я закохалася в Юру з баскетбольної команди?

— Ти сяєш, немов лампочка, коли він з’являється поряд. Не помітити цього просто неможливо, — категорично заявляє подруга, змушуючи мене залитися фарбою сорому, тому що мої почуття до Давида, виявляється, настільки очевидні для оточення.

— От тільки він абсолютно не зацікавлений у мені, Лідо. Навіть номерами телефонів не обмінялися.

— Не переймайся, подруго. Що-небудь вигадаємо. Врешті-решт, мій Єгор дружить із твоїм Давидом. Тож вашу зустріч підлаштувати буде нескладно. Може, вечірку якусь організую, чи просто компанією зберемося. Потрібно подумати.

— Давид не схожий на хлопця, який відвідує вечірки.

Як і я, між іншим.

— А ми зробимо так, що він не зможе відмовити, — підморгує мені Ліда, а потім підказує шлях до КПП. — Дякую, що підвезла. Не сумуй. Бувай-бувай.

Збоку від прохідної, біля паркану, її вже чекає Єгор, і водночас із її наближенням на його губах з’являється щаслива усмішка. Вони добре виглядають разом. Я рада за подругу, ось тільки в мене є відчуття, що її батьки не схвалять їхні стосунки, від чого стає сумно. Цікаво, мій батько був би проти Давида?

Якийсь час я сиджу в автомобілі й вдивляюся в обличчя кожного чоловіка, що виходить чи заходить на територію військової частини. Сподіваюся, що мені пощастить і я побачу об’єкт своїх зітхань, але сьогодні явно не мій день.

Проте тепер я знаю, де він служить. І дивлячись на сіру будівлю за високим парканом із колючою проволокою, на душі стає тепло. Адже десь там Давид. Зовсім поряд. Усього в кількох десятках метрів від мене. І в цю мить я розумію, що тепер мій спокій остаточно втрачений. Я перетворююся в довбаного сталкера й не заспокоюся, поки не побачу ЙОГО.

Саме тому наступного дня після пар замість дороги додому я повертаю на першому повороті й знову мчу на Косвенну. Знаходжу паркувальне місце навпроти входу на територію, звідки відкривається найкращий огляд, і чекаю. Чекаю доти, поки не починає сутеніти, й розгледіти знайоме обличчя серед інших неможливо.

З цього дня в мене з’являється щоденний ритуал. Вранці я їду на пари, до того ж я присутня на всіх, роблю домашні завдання, вчу конспекти, щоб не доведи господи батько не посадив мене під домашній арешт чи не позбавив автомобіля, адже тоді шанси побачитися з Давидом зменшаться в рази.

— Я телефонував твоєму кураторові, Лєро, — якось під час вечері промовив батько, і я напружилася всім тілом. — Мушу зізнатися, я здивований. Жодного пропуску й оцінки стали набагато вищими. Хто ти й що зробила з моєю донькою? — задоволено усміхається він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍