Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

class="p"> -- Що ж, якщо ти передумала, можеш вийти через двері позад тебе. Тоді можливо вцілієш.

Я оглянулася. Масивні, чорні подвійні двері, висотою, як мінімум, шість метрів, манили мене. Я повернулася назад.

-- Що трапиться, якщо я просто піду собі без суду?

-- Це залежить від злочину, за який тебе не покарали. В Хлурії закон завжди вимагав око за око.

Мені геть не сподобалося, як це пролунало.

-- Ти хочеш сказати…

-- Досить запитань. Час на вирок.

На сходах високо наді мною з‘явилося світло, сходах, які могли слугувати тільки павукам і мухам, бо більша їхня частина була догори дриґом. Світло почало швидко опускатися, і весь цей час голос не вмовкав, шиплячий, вкрадливий.

-- Стільки злочинів, -- промовляв він. – Такий широкий вибір. Але ти не вважаєш їх злочинами, правда? З моральної точки зору. “Забери все, що можеш від тих, хто не потребує цього, і прийми кару, якщо вона наступить, як кару за тупість, а не правопорушення.” Так тебе навчав твій вчитель-каліка? Ой, ти волієш не згадувати старого Арно? Він стільки зробив для тебе, стільки тебе навчив, а ти залишила його помирати в тій халупі в Белларіусі.

-- Що? Все було не так… -- Я роками не думала про Арно. Він був моїм ментором, кращим батьком, ніж мій рідний батько. Він взяв мене до себе, навчив, як красти хліб, щоб не попастися. Як зламати замок. Як обчистити кишені. Як видурити дрібні гроші від необачних торговців. Він був добрим злодієм до того, як його спіймали і магістрат переламав йому всі кістки в руках. Він був добрим вчителем до того, як запалення легень забрало його наступної зими після того, як він взяв мене до себе. Коли він почав кашляти кров‘ю, ми обоє знали, що це означає, і він прогнав мене зі своєї халупи, щоб я теж цього не підчепила.

За тиждень він помер.

-- Він стільки зробив для тебе, а ти дозволила йому померти на самоті. Якби не він, ти б не дожила до чотирнадцяти років.

-- Арно сам вирішив померти на самоті. Якби я залишилася з ним, ми б зараз з тобою не розмовляли. Я б померла разом з ним. Я знаю, що я йому завдячую, ти вилупку.

-- Правда? Може й так. Проте те що ти його залишила, було далеко не найгіршим твоїм вчинком.

Мені не подобалося, куди вела наша розмова, зовсім не подобалося. Недаремно я поховала в минулому стільки речей. Світло наблизилося, але було ще доволі високо. Здавалося, що його несла якась постать в мантії, хоча було важко розгледіти деталі.

-- Навіщо це все?

-- Втретє, я тут ставлю запитання. Не змушуй мене повторювати це ще раз.

-- Бо, що? – я пошкодувала про свої слова, як тільки вони злетіли мені з вуст.

Здавалося, мовчанка тривала довго, але насправді лишень кілька секунд. Постать була вже майже внизу, захована за поворотом гвинтових сходів.

-- Бо я покажу тобі те, чого тобі зовсім не хочеться бачити.

При цих словах я відчула, як по моїх нутрощах починає розповзатися нудотний жах.

Постать опустилася на підлогу, якимось чином правильним боком. Вона високо підняла лампу, освітивши своє обличчя, і засміялася. Я закричала.

В неї було обличчя мого мертвого батька. Мене охопило почуття вини і жаху.

Я не могла дивитися на нього, на обличчя свого батька. Не могла. Я втекла в лабіринт коридорів, повз сходи, роздоріжжя, вкриті пилом, порожні кімнати в тому пекельному сутінковому світі. Я втікала як щур, як тарган. Як нікчема, якою я була. Я втікала. Куди б я не пішла, на крок позаду мене переслідував голос.

-- Яке це відчуття, встромити ножа в спину власного батька? Ти відчула як лезо заділо кістку, як від цього зіткнення затремтіла твоя рука? Ти чула як сталь шкребе по його ребрі? Незграбне вбивство, але з часом ти вдосконалилася, чи не так? Навчилася тримати ножа паралельно до землі. Навчилася як бити і чому. Навчилася вбивати швидко і тихо.

Я бігла, важко дихаючи, по ще одному освітленому смолоскипами коридору. Я пригадала все. Пригадала батька, пригадала період після його смерті, перш ніж Арно взяв мене до себе; бійки на смерть за недоїдки чи місце для жебрацтва, бої на дахах і в провулках, брудні, голодні хлопці й дівчата, що вмирали на самоті, перелякані. Не я. Тільки не я. Я пригадала мантру, яку повторювала про себе кожної ночі перед сном: Я виживу. Я виживу. Я виживу…

Я завернула за кут і загриміла вниз по темних сходах, голос наступав мені на п‘ятки.

-- Як він кричав. Навіть в п‘яному ступорі це була агонія, відчути ніж власної доньки в спині, в легенях. Відчувати, як повільно втікає життя. Нездатний дихати, після того, як ти витягнула з нього ніж для чищення риби і його легені відмовили.

-- Пам‘ятаєш, як він корчився, криваві бульбашки в кутку рота, нявкаючи, мов кошеня, що вмирає? Пам‘ятаєш, як в нього сіпалися ноги, ледь-ледь? Як він дряпав підлогу? Пам‘ятаєш? Так? Звісно, що так, Амро. Ти чудово пам‘ятаєш.

І я пам‘ятала. В дрібних подробицях пам‘ятала ніч, коли вбила батька. Пам‘ятала, як прийшла додому, в темний будинок, почула, як батьківські кулаки товчуть тіло матері, її напівсвідомі благання про пробачення, про милосердя. Моя мати, яка навіть не знала за що вимолювала пробачення, чиєю єдиною провиною було те, що вона взяла собі за чоловіка підлого, як гадюка, п‘яничку.

Я підняла ніж для чищення риби з болота поряд з хитким, потрісканим ґанком, де він лежав біля купи риб‘ячих нутрощів. Тепле дерев‘яне руків‘я було липким від риб‘ячої крові й кишок. В холодному осінньому повітрі над купою риб‘ячих нутрощів і голів гуділи незграбні мухи, а всередині били мою маму. Так, я пам‘ятала.

Я зайшла в