Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

табак (Смеется.)В свєтi только живи умеючи, а то не пропадьош з голоду. (Поет.)

Лиш умей за дело взяться,

Можно всюди поживляться;

В поле бий, коли, руби, —

Дома дєнєжки бери.

Подпускай девчатам ляси,

Старим бабам балянтраси;

Сам же в оба лишь смотри

Да з них дєнєжки бери.

В светі много чудаков;

Ох! i не без дураков;

Только iм не говори,

Молча дєньги з них бери.

Не один на светі я —

Лекар, купчик i судья

Правдой в свєті не живьот —

I, гдє можно, знай берьот.

Явление второе

Скорик и Олексий.

Олексий (выходит в задумчивости). Ходив, ходив — а все-таки не знайшов свого щастя. Був i на кладбищi, позавидував покiйникам: їм-то нi печалi, нi воздиханiя, як спiвають дяки. Лежать собi i вже нi об чiм не думають; а наш братчик терпи! Думай собi та гадай, та нiчого не видумаєш. (Поет.)

Горе, лихо, пропадаю!

Де сховатись вiд бiди?

Смерть найти я де, не знаю;

Вiд людей куди втекти?

Ой, хожу я i блукаю,

Як те сонце в крузi!

Куди їду — що шукаю?

А все серце в тузi!

Горо крута — розступися,

Лiсу темний — розiйдися,

Рiчко бистра — пiднiмися,

Вся звiряка — iзбiжися…

Погубiть мене мерщiй.

Коли хочеш, щоб пропасти,

То живи серед людей.

Вiд їх бiд i вiд напастi

Швидче вмреш, чим вiд звiрей!

(Подходя к двору Прокипа.)Обiщала ж Уляна пiсля обiда вийти; пiдожду, коли не збреше. Що ж їй скажу? Що ж я видумав? Нiчого. Зiйдемось, посумуємо, поплачемо… та й тiльки; а увечерi гаспидський Стецько буде хусткою вихвалятися!

Скорик (все узнававший его, говорит тихо). Та он же. Алексiй! (Ему.)Паслушай, маладец!

Олексий (оглянувшись, к нему). Га? (Кланяется небрежно.)Здрастуйте, господа служивий! (Без внимания оставляет его и идет к хате.)

Скорик. Алексiй! Ти меня i не познал?

Олексий (подходя к нему, всматривается). Нi, щось не пiзнаю. А вiдкiля ви?

Скорик. Та вiдтiля, вiдкiля i ви… Та што тут, нєгде дєтись: я Осип, дядюшка твой.

Олексий (узнав). А! так i є. (Обнимаются.)Здоровi ж, дядюшка, були! Давно не бачив вас та й не пiзнав. А що? годiв чотири є?

Скорик. Та так-таки што есть. Втямки тєбе, как ми з палком iшли на Туреччину через Харков i я з вашим управителем тут зайшолся; вот тут i тебя видав.

Олексий. Та знаю ж, знаю. Тодi мене привезли вiддавать у ремество.

Скорик. Так ти усьо у городе i живьош? Што ж я з табой нiгдє не пастречался? А у каком ремествi?

Олексий. Та в ковалях, i вже в роботниках, на заводi куби делаємо. Сто двадцать рублiв беру у год.

Скорик. Честной парень, сполать! Што ж твої батюшка i мать, сестра моя, живенькi?

Олексий. Батюшка помер, а мати дуже старенька, одначе, слава Богу, ще жива! Брати поженились, а меньшу сестру у двiр узяли за баришнею, а тi повиходили у наше ж таки село. Я там заговiвши був. Що ж ви до нас не навiдаєтесь? Чи ви тепер у отпуску, чи як?

Скорик. Iз палявих, був у нехвалитах, а далi чистую палучил. Хатєл, штоб таки навiдатись до сваїх; хоч би сестру павiдать. Десять гадов, как її видав; було замиренiє, так у отпуск прихадiл. Ти iщо був махенький, не помнiш. Тепер хатєл, штоб не буть без служби, паїскать себе мєстечка, так што-то не то. Саветовали до аткупщика на заставу, так я, брат, салдат i чесную душу iмєю; нам туда не рука.

Олексий. От вже думаю, походили по свiту, навидались усячини!

Скорик (хвастливо). Уж я то не пахадiл? Єсть лi такая старана, где б я не пабувал? Були ми i у Францiї, усю Нiмецiю прайшли, у Рассєї стояли, та i у Туреччину завертали-ста! Што то, батюшки, свет великий! Как ви живьоте сдеся у глушi, так i думаєте, што только i света, што над вами? Нет, брат! Пайди вот, как ми-та, так, господи, сколька, гадов надобно, штоб увесь ево прайти! вот как ми iсхадили-ста.

Олексий. Набачились, мабуте, усякого дива! Що то, якби коди гуляючи послухати!

Скорик. Вот как даждьом ражественських свят, так пайду у ваше село i тебя азьму з сабой, там уж буду разказовать. Будет чаво паслушать пра чужиї землi. Усяк, хто нi разказує, усяк брешет, усьо не так; я до всєво приглядался. Там, брат, усьо не так, как у нас. Прийдьош у Францiю, так там усьо француз нагало; а у Нiмецiї — другой народ, немец до єдиного, а уж нашаво i не спращуй; у Туреччину прийди, так куда нi абернись, усьо турки, усьо турки; аж сумно! А во всякой землi гаворят не по-нашому. А как? вот видиш, я тебе i ето разталкую. Вот у нас, примером сказать, хлєб: вот i я, i ти, i усяк знает, щто то хлєб, а у них так iначе завьоться. Алi вот i вода; ну, малая дитина у нас назавьот воду водою, у них — так i не вмєют так назвать. Умново в них нiчаво не спрашуй, усьо па-своєму i савсем не так, как у нас.

Олексий. Господи милостивий. Яких-то людей на свiтi нема! Де ви, дядюшка, на хватерi? Я б до вас прийшов колись би послухати.

Скорик. Та я так — то у аднаво приятеля паживу, то у другова, та дечем i прамишляю. Спасiба харковцам, палюбили меня! Де христини, де сватьба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случає падать, i где какоє слово приставить, i где набрехеньку випустить. Та i к тому ж, как стаяли з палком у Ягатинi, так там старик хазяїн, та i палюбил меня i паказал дешто; так я i знаю алi кров замовить, алi от гадюки загаварiть, скотину iсправiть, когда ведьма, доївши, iспортить, i прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Фрацiї i по Туреччинi, чавото чалавєк не навчиться? А ат таво i хлєбушка перепадает. Вот i сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч он i дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу пабольш брехать, как абнаковенно при сватаньє…

Олексий (нетерпеливо). До кого ж се ви iдете старостою?

Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут i живьот; а дєвка, брат, важная!

Олексий. Та що се ви зо мною робите?.. Се ви мене, дядюшка, буцiм живого рiжете!..