Шолом-Алейхем - Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем

Що поробляєте, як у вас там з "конснетуцією?"

На це він мені нічого не відповідає і, розсівшись в кріслі, руки засунувши в кишені, випнувши вперед золотий ланцюг, що на черевці, звертається до мене з такою мовою:

— Вас прозивають, здається, Тев'є?

— Так,— кажу,— коли мене викликають у синагозі до амвона, то оголошують: "Нехай прийде реб Тев'є, син реб Шнейєр-Залмана..."

— Послухайте,— звертається він до мене,— реб Тев'є, що я вам скажу: навіщо нам довгі балачки? Перейдімо,— каже він,— просто до суті справи, тобто до діла...

— Будь ласка,— кажу,— цар Соломон давно вже сказав: "Усьому свій час",— коли треба говорити про діло, то говорімо... Я людина ділова...

— Це,— каже він,— одразу видно, що ви людина ділова, саме тому я й хочу говорити з вами по-купецькому. Я хочу, щоб ви мені одверто сказали, але цілком одверто, скільки нам коштуватиме вся ця історія загалом?.. Але цілком одверто!..

— Якщо,— кажу,— цілком одверто говорити, то я не знаю, про що тут йдеться...

— Реб Тев'є! — звертається він знову до мене, не виймаючи рук з кишені.— Я питаю вас,— каже він,— скільки коштуватиме нам загалом оце все "весілля"?

— Це залежить,— кажу,— яке весілля ви маєте на увазі? Якщо хочете пишне весілля, як вам личить, то це,— кажу,— не по моїх достатках...

Він витріщив на мене баньки і каже так:

— Або ви удаєте з себе придуркуватого, або ви справді-таки придуркуватий... Хоч, коли подумати,— каже він,— ви не скидаєтесь на дурника, бо якби ви,— каже він,— були дурником, ви б не затягли мого племінника в багно, не запросили буцімто на святкові млинці, не підсунули б йому там гарної дівчини,— чи то справді дочка чи не дочка, я не вдаюсь у такі подробиці,— яка йому полюбилася, тобто сподобалась йому. Ну, а він їй і поготів,— не об цім зараз ідеться. Можливо, що вона чесна дівчина і думає, бідолашна, це серйозно, я в такі подробиці не вдаюсь... Але ж ви не повинні забувати,— каже він,— хто ви, а хто ми! Ви ж,— каже він,— людина розумна: як ви можете навіть помислити таке, щоб Тев'є-молочар, який привозить нам сир і масло, породичався з нами? А те, що вони дали собі одне одному слово? То вони його візьмуть назад! Нічого страшного в цьому,— каже він,— немає. Може, це повинно щось коштувати,— каже він,— щоб вона повернула йому слово, будь ласка, ми нічого проти цього не маємо. Дівчина не парубок, чи вона там дочка, чи не дочка,— каже він,— я не хочу вдаватися в такі подробиці...

"Владико небесний! — думаю я собі.— Що хоче від мене ця людина?.."

А він не вмовкає і все торочить над моєю головою. Нехай я і в думці не маю такого, що мені пощастить учинити скандал, роздзвонити скрізь, що його племінник сватався до дочки Тев'є-молочаря... І щоб я вибив собі з голови,— каже він,— що його сестра така людина, з якої можна випомповувати гроші... Добром,— каже він,— будь ласка, можна взяти в неї кілька карбованців, припустимо, що це милостиня... Ми ж,— каже він,— люди добросерді, треба часом допомогти іншим!..

Одним словом, хочете знати, що я йому відповів? Я йому, лишенько, нічого не відповів. У мене, як кажуть, "прилип язик", зовсім наче відібрало мову. Я підвівся, подався до дверей і пішов!.. Як з пожежі вихопився, як з тюрми!.. Шуміло в голові, мерехтіло в очах і гуло у вухах від слів цього череваня: "Але цілком одверто...", "дочка чи не дочка...", "вдова, щоб випомповувати...", "припустимо, що милостиня..." Я підійшов до моєї брички, занурився обличчям у сіно і — ви не сміятиметеся з мене? — як розплакався, то плакав і плакав без кінця! Добре наплакавшись, я сів у бричку, зігнав на бідолашній конячині все, що накипіло мені на душі, і лише тоді запитав у бога, як колись запитував Іов28: "Що ти, господи боже, побачив такого у старому Тев'є, що не даєш йому спокою ні на хвилину? Хіба нікого іншого більше немає на світі?"

Приїхавши додому, бачу, що всі мої дівчата, нівроку, в доброму гуморі, вечеряють. Немає тільки Шпринці.

— Де Шпринця? — запитую.

А вони мені:

— Що чути? Чого це тебе кликали?

— Де Шпринця? — запитую ще раз.

А вони знову:

— Що чути?

— Нічого,— кажу,— хвалити бога, тихо, про погроми не чути.

На ці слова ввійшла Шпринця, глянула мені в очі, сіла до столу, немов це не її стосується і не про неї мова... З виразу її обличчя нічого не впізнати, але мовчазність її надмірна, просто надприродна... А ще не подобається мені її задумливість та її слухняність в усьому, що б їй не наказали. Скажеш їй: сідай — вона сідає; скажеш їй: їж — вона їсть; скажеш: піди — вона йде; а коли гукнеш її, вона здригається... Дивлюсь на неї, і серце мені щемить, і лють бере — не знаю сам на кого... Ах ти, владико небесний, боже ти наш! Чого ти мене так караєш, за чиї гріхи?!

Одне слово, ви хочете знати, чим кінчилося? Такого кінця не хочу побажати найгіршому моєму ворогові, та й гріх будь-кому таке бажати. Бо ж прокляття, яке падає на голови дітей,— це найстрашніше з усіх проклять у світі. Звідки я знаю, може, хтось прокляв мене з моїми дітьми? Ви не вірите в такі речі? Тоді що це? Будь ласка, скажіть, може, ви розумієте більше... Але навіщо нам мудрувати? Послухайте краще, чим це все кінчилось. Одного разу присмерком повертаюся з Бойберика, самі розумієте, в якому настрої: така досада, такий сором! Ну, а душевний біль за дитину?! А вдова, спитаєте ви? А синок? Де там вдова! Який там синок! Поїхали і навіть не попрощались! Соромно розказувати: за ними лишився невеличкий борг за сир і масло... Але я вже не кажу про це, забули, мабуть... Я кажу про прощання: поїхали і навіть не попрощалися!.. Що дитина, бідолашна, перестраждала — цього не знає жодна людська душа, крім мене, бо я ж батько, батькове серце чує... Може, гадаєте, що вона відкрилась переді мною хоч словом? Чи поскаржилась? Чи хоч раз сплакнула? Е! Тоді ви не знаєте Тев'євих дочок! Тихо, мовчки сохла, згасала, мов свічка! Коли-не-коли зітхне мимохіть, але так зітхне, що серце краялось від жалю! Одним словом, їду я собі отак на своєму візку додому, поринувши у сумні розмисли, ставлю запитання перед владикою небесним і сам собі відповідаю. І досадно мені вже не так на бога — з богом я сяк-так помирився,— досадно мені на людей: чому люди такі лихі, коли могли б бути добрими? Навіщо люди затьмарюють життя собі і іншим, коли мають змогу жити мирно і щасливо? Невже Господь на те тільки створив людину, щоб вона мучилась на грішній землі?.. Навіщо це йому здалося?..

З такими думками заїжджаю я до себе на хутір і бачу здалеку, біля греблі, збіговисько людей, селяни, селянки, дівчата, парубки і маленькі дітлахи, тьма-тьмуща людей. Що б це могло бути? Пожежі нема. Мабуть, утопленик. Хтось, видно, купався коло греблі і знайшов там свою смерть. Ніхто не знає, де ангел смерті чатує на нього, як ми, молячись у судний день, кажемо... Раптом бачу, біжить моя Голда, хустка має на вітрі, руки простягнені вперед, а за нею мої дочки, Тайбл і Бейлка,— всі троє мчать з криком, плачем, голосінням: "Доню! Сестро! Шпринцю!!!"

Зіскочив я з воза — мало не вбився. А коли підбіг до річки, було вже по всьому...

* * *

Що я вас хотів спитати?.. Ага! Чи бачили ви коли утопленика? Ні разу?.. Коли вмирає людина, то очі в неї здебільшого заплющені... а в утопленика розплющені очі... Не знаєте, чому воло так?.. Пробачте, що я відібрав у вас багато часу, та й самому мені байдикувати ніколи: мушу піти до кобили, розвезти свій невеличкий товар. Світ лишається світом. Треба дбати, заробити якусь копійку на хліб і забути те, що було. Бо все, що землею вкрито, слід, як то кажуть, забути, а поки живеш на світі, не можна зректися усього земного. Нічого не вдієш, доводиться повернутися до старого речення, що "поки душа в тілі",— поганяй далі, Тев'є!..

Бувайте здорові, а як згадаєте про мене, не згадуйте лихом!

Тев'є їде до Палестини

Оповідання Тев'є-молочаря у вагоні поїзда

— Матінко, кого я бачу! Що поробляєте, реб Шолом-Алейхем? От зустріч! Навіть не снилося! Моє вам шанування! Я собі все думав і думав: "У чім справа, чого це його не видно ні в Бойберику, ані в Єгупці? Мало що буває: може, він віддав богові душу і перебрався туди, де вже не їдять редьки з гусячим смальцем?" Але тут-таки я подумав: "Невже ж вони зроблять таку дурницю? Вони ж людина розумна, слово честі!" Ну, хвалити бога, що побачились у доброму здоров'ї, як там сказано: "Гора з горою..." — людина з людиною зустрічаються...

Ви поглядаєте на мене, пане, неначе не впізнали мене? Це я, ваш старий приятель Тев'є! Не дивіться, що на мені нова капота. Я той самий безталанний Тев'є, що й колись, не змінився ні на волосинку, але коли вдягаєшся по-суботньому, набуваєш трохи кращого вигляду, мовби якийсь багач. Бо, як виїздиш між люди, інакше не можна. А надто, коли вирушаєш у таку далеку подорож, до Палестини, це ж не жарт! Ви дивитесь на мене і думаєте собі: "Звідки це взялася до злидаря Тев'є, що все своє життя торгував маслом і сиром, така забаганка, яку може собі дозволити на старості хіба що який-небудь Бродський?" Вірте мені, пане Шолом-Алейхем, краще не розпитувати, "усе в тумані",— все гаразд, з усіх поглядів. Посуньте, будь ласка, трохи ваш чемоданчик, я сяду навпроти вас і розповім вам одну пригоду. Ось послухайте, що може утнути Господь бог.

Мушу вам насамперед сказати, що я лишився, хай вас бог милує, вдівцем. Померла моя Голда, царство їй небесне. Була жінка проста, без хитрощів, не заносилася високо, але велика праведниця. Нехай заступається на тому світі за своїх дітей, вона досить намучилася через них і, може, через них-таки пішла зо світу, не могла знести, що вони порозлазились під чотири вітри. Хто у лісі, хто у стрісі. "Нащо мені, прости господи,— казала вона,— таке життя, коли хата зовсім спорожніла! Навіть корова теж сумує, коли відлучають від неї теля". Так, бувало, каже мені Голда і плаче при цьому гірко, сльозами вмивається. Я бачу, що жінка з кожним днем тане, як свічка, і намагаюсь розважити її, кажу їй: "Ех, Голдо-серце, в талмуді сказано: "Або як діти, або як раби",— як з дітьми, так і без дітей. Ми маємо,— кажу,— великого, доброго, могутнього господа, проте,— кажу,— трапляється всяке, часом владика небесний утне таке, що я навіть ворогам своїм цього не зичив би..." Але ж вона була, хай мені простить, все-таки бабою, то й відповідала на це: "Ти грішиш, Тев'є, не можна,— каже,— грішити..." — "Ось тобі маєш,— кажу,— хіба я бовкнув щось недоладне? Хіба я виступаю проти Всевишнього? Бо коли він,— кажу,— створив так славно свій світ, що діти не діти,— кажу,— а батьки — дурниця, то він, мабуть, знає, що робить..." Вона, звісно, не розуміє моїх слів і відповідає зовсім недоречно: "Я помираю,— каже,— Тев'є, хто тобі готуватиме вечерю?" Так каже вона мені тихо і дивиться на мене таким поглядом, що навіть камінь, і той заплакав би.