Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

жодної різниці, як серед ельфів. На поні її посадили, коли мала вона п’ять років, коли мала вісім – уже їздила на полювання. Учили її користуватися луком, списом і мечем. Синці для Цірі – не новина…

– Не розповідайте мені дурниць, – підвелася Трісс. – Не вдавайте дурників. Це не поні, це не прогулянка й не потяг із санчат. Це Каер Морен! На тих ваших вітряках і маятниках, на вашій Катівні поламали кістки й поскручували в’язи десятки хлопців, крутих і навчених волоцюг, подібних до вас, зібраних по шляхах і витягнутих з канав. Жилавих, із чималим досвідом короткого життя гультяїв і розбишак. Які шанси має Цірі? Навіть вихована на Півдні, навіть по-ельфійськи, навіть під рукою такої бій-баби, як Левиця Каланте, ця мала була й досі є княжною. Делікатна шкіра, дрібна будова тіла, легка кістка… Це дівчинка! Що ви хотіли з неї зробити? Відьмака?

– Ця дівчинка, – тихо й спокійно відізвався Ґеральт, – ця делікатна й дрібна княжна пережила Цінтрійську різанину. Залишена тільки на себе, прокралася крізь когорти Нільфгарду. Зуміла уникнути мародерів, що розгулялися по селах, тих, що грабували та мордували все живе. Витримала два тижні в лісах Заріччя, абсолютно сама. Місяць мандрувала із групою втікачів, важко працюючи нарівні з усіма й нарівні з усіма голодуючи. Майже півроку вона працювала у полі й біля худоби, прийнята хлопською родиною. Повір мені, Трісс, життя дало їй досвід, навчило й загартувало не гірше, ніж подібних до нас гультяїв, яких приводять до Каер Морену з гостинців. Цірі не слабша від подібних до нас, небажаних байстрюків, яких підкидають відьмакам по корчмах, наче кошенят, у плетених кошиках. А її стать? Яке це має значення?

– Ти ще питаєш? Ти ще смієш про це питати? – крикнула чародійка. – Яке це має значення? Та таке, що дівчина не подібна до вас, вона має свої власні дні! І винятково погано це переносить! А ви хочете, щоб вона вихаркувала легені на Катівні й на якихось проклятих вітряках!

Хоча й розлючена, Трісс відчула розкішне задоволення, бачачи дурнуваті вирази облич молодих відьмаків і раптом відвислу щелепу Весеміра.

– Ви навіть не знали, – кивнула вона зі спокійним уже, заклопотаним, лагідним докором. – Семеро няньок. Їй соромно сказати вам про те, бо навчено її, що про такі речі чоловікам не говорять. І вона соромиться слабкості, болю і того, що вона менш управна. Чи хтось із вас про те подумав? Зацікавився тим? Чи намагався здогадатися, що її турбує? А може, вона вперше в житті кривавила тут у вас, у Каер Морені? І плакала ночами, ні в кого не знаходячи співчуття, втіхи, навіть розуміння? Чи хтось із вас взагалі про те подумав?

– Припини, Трісс, – тихо простогнав Ґеральт. – Досить. Ти добилася, чого хотіла. А може, й більшого, ніж хотіла.

– Зараза б це взяла, – вилаявся Коен. – Добрячих дурнів із нас зроблено, нема слів. Ех, Весеміре, що ти…

– Замовч! – гарикнув старий відьмак. – Нічого не кажи.

Найнеочікуваніше вчинив Ескель, котрий устав, підійшов до чародійки, низько нахилившись, узяв її долоню і шанобливо поцілував. Вона швидко висмикнула руку. Не для того, щоб продемонструвати злість і роздратування, але щоб перервати приємну наскрізну вібрацію, яку викликав дотик відьмака. Ескель еманував сильно. Сильніше за Ґеральта.

– Трісс, – сказав він, заклопотано потираючи паскудний шрам на щоці. – Допоможи нам. Просимо тебе про це. Допоможи нам, Трісс.

Чародійка глянула йому в очі, стиснула губи.

– У чому? У чому я маю вам допомогти, Ескелю?

Ескель знову потер шрам, глянув на Ґеральта. Біловолосий відьмак нахилив голову, заслонив очі долонею. Весемір голосно кахикнув.

У цю мить скрипнули двері, до зали увійшла Цірі. Кахикання Весеміра перетворилося на щось, схоже на задушливий, голосний вдих. Ламберт відкрив рота. Трісс стримала хихотіння.

Цірі, підстрижена й розчесана, йшла до них дрібненькими крочками, обережно підтримуючи темно-блакитну сукню, вкорочену й підігнану, але все ще зі слідами перевезення у в’юках. На шиї дівчинки блищав другий презент від чародійки – чорна змійка з лакованої шкіри, з рубіновим очком і золотою застібкою.

Цірі зупинилася перед Весеміром. Не дуже розуміючи, що робити з руками, сунула великі пальці за поясок.

– Я не можу сьогодні тренуватися, – промовила повільно й вагомо, у суцільній тиші, – бо я… Я…

Глянула на чародійку. Трісс підморгнула їй, кривлячись, наче задоволений з пустощів шибеник, ворухнула устами, підказуючи вивчене формулювання.

– Немічна! – закінчила Цірі голосно й гордовито, задираючи ніс майже до стелі.

Весемір знову закахикав. Але Ескель, любий Ескель не втратив голови, ще раз повів себе належно.

– Вочевидь, – сказав він вільно, посміхаючись. – Це, вочевидь, зрозуміло, й ми призупинимо тренування до того часу, коли неміч мине. Теоретичні уроки ми також скоротимо, а якщо ти почуватимешся зле, то ми й те відкладемо. Якщо ти потребуєш медикаментів чи…

– Я за це візьмуся, – втрутилася Трісс, також вільно.

– Ага… – Цірі тільки тепер легенько зарум’янилася, глянула на старого відьмака. – Дядю Весеміре, я попросила Трісс… То значить, пані Мерігольд, щоби… Чи… Ну, щоби вона тут з нами залишилася. Надовго. Довго. Але Трісс сказала, що ти мусиш на це дати згоду чи… Дядю Весеміре! Погодься!

– Я погоджуюся… – вичавив Весемір. – Вочевидь, я погоджуюся…

– Ми дуже раді. – Ґеральт тільки тепер відвів руку від чола. – Ми дуже раді, Трісс.

Чародійка легенько кивнула в його бік і невинно закліпала віями, накручуючи на палець каштановий локон. Ґеральт мав кам’яне обличчя.

– Ти дуже вірно і ввічливо вчинила, Цірі, – сказав він, – запропонувавши пані Мерігольд довше погостювати в Каер Морені. Я тобою пишаюся.

Цірі почервоніла, широко посміхаючись. Чародійка подала їй іще один умовний знак.

– А тепер, – сказала дівчинка, ще вище задираючи носа, – залишу вас одних, бо, напевне, ви хочете обговорити із Трісс різні важливі справи. Пані Мерігольд, дядько Весеміре, панове… Прощаюся. Поки що.

Присіла, дякуючи, після чого вийшла із зали, повільно й гідно ступаючи східцями.

– Холера, – перервав тишу Ламберт. – Подумати тільки, а я не вірив, що вона й насправді княжна.

– Зрозуміли, бовдури? – Весемір озирнувся навколо. – Якщо зранку вона надягне сукню… То щоб мені жодних тренувань… Розумієте?

Ескель і Коен кинули на старого погляди, цілковито позбавлені пошани. Ламберт відверто пирхнув. Ґеральт дивився на чародійку, а чародійка посміхалася.

– Дякую тобі, – сказав він. – Дякую тобі, Трісс.

* * *

– Умови? – явно занепокоївся Ескель. – Трісс,