Муракамі Харукі - 1Q84, Муракамі Харукі

Сьогодні мініатюрної плішні із собою не взяла. Якщо не має в ній потреби, залишає спокійно відпочивати в шухляді комода.

Перед входом у будинок стояло кілька тикових садових стільців, на одному з яких ледве вміщався здоровенний чоловік. Не дуже високий, але з на диво розвинутою верхньою половиною тіла. Років сорока, із наголо постриженою головою і старанно доглянутими вусиками під носом. На ньому був широкий сірий костюм, біла-білісінька сорочка й темно-сіра шовкова краватка. На ногах абсолютно чорні, без жодної плямки, черевики з кордовської шкіри. На обох вухах — срібні сережки. Він не скидався ні на працівника фінансового відділу районного муніципалітету, ні на агента з питань страхування автомобілів. З першого погляду ставало ясно, що це професійний охоронець. Такою насправді була сфера його діяльності. Іноді він виконував роль водія. Мав високий розряд карате і в разі потреби вмів ефективно користуватися зброєю. Показуючи свої гострі ікла, міг здаватися лютішим за будь-кого. А проте був спокійним, холоднокровним, розсудливим. Якщо заглянути в його очі (звичайно, якби дозволив), то можна помітити в них тепле світло.

В особистому житті мав два захоплення — морочився з різними механізмами і колекціонував платівки "прогресивного року" 60 — 70-х років, мешкав тут же, в районі Адзабу разом із симпатичним молодим приятелем-перукарем. Звали його Тамару. Щоправда, невідомо, що це було — ім'я чи прізвище. Люди називали його просто Тамару-саном.

Усе ще сидячи на стільці, Тамару глянув на Аомаме й кивнув.

— Добрий день! — привіталася вона й сіла навпроти нього.

— У готелі в Сібуї, здається, помер один чоловік, — перевіряючи, як блищать черевики з кордовської шкіри, сказав він.

— А я не знала, — сказала Аомаме.

— Бо це не такий випадок, про який пишуть газети. Можливо, через серцевий напад. Жаль, бо йому ще й сорока не минуло.

— Якщо не дбати про серце, то...

Тамару кивнув.

— Найголовніше — які в людини звички. Нерегулярне життя, стреси, недосипання. Такі речі вкорочують їй життя.

— Рано чи пізно щось таки зводить її зі світу.

— За логікою речей так і буває.

— Цікаво, чи проводилося розпізнання і розтин трупа? — запитала Аомаме.

Нахилившись, Тамару стер ледве помітні сліди пилу на черевиках.

— Поліція й без того зайнята по горло. Та й бюджет у неї обмежений. Якщо на трупові нема ран, то розтину не роблять. Крім того, мабуть, родичі не хочуть даремно розтинати людину, що померла спокійною смертю.

— Особливо дружина, що залишилася вдовою.

Тамару хвильку мовчала, тоді простягнув Аомаме свою товсту, як боксерська рукавиця, руку. Її потиск був сильний.

— Напевне, втомилися? Варто трохи відпочити, — сказав він.

Аомаме трошки розтулила рот, як людина, що всміхається, але усмішка в неї не вийшла. З'явився тільки натяк на неї.

— Бун здорова? — спитала Аомаме.

— Так, здорова, — відповів Тамару. Бун — німецька вівчарка в цій садибі. З добрим характером, розумна. Тільки з кількома дивними звичками.

— Усе ще їсть шпинат? — спитала Аомаме.

— Багато. Тут шпинат залишається дорогим, тож маємо невеликий клопіт, бо вона, що не кажи, їсть багато.

— Я ніколи не бачила німецької вівчарки, що любить шпинат.

— Вона, напевне, не вважає себе собакою.

— А ким?

— Схоже, вважає себе особливою істотою, яка виходить за межі звичайної класифікації.

— Над собакою?

— Можливо.

— Тому й любить шпинат?

— Вона любить його незалежно від цього. Змалечку була такою.

— Може, через це в неї небезпечні думки?

— Можливо, — відповів Тамару. І подивився на ручний годинник. — До речі, сьогодні зустріч призначено на половину другої, так?

Аомаме кивнула.

— Маю ще трохи часу.

Тамару поволі встав.

— Заждіть тут хвилину. Може, вдасться трохи прискорити час, — сказав і зник у парадному вході.

Аомаме чекала, поглядаючи на чарівні плакучі верби. Вітру не було, і їхнє гілля спокійно звисало над землею. Як людина, занурена в нескінченні роздуми.

Невдовзі Тамару повернувся.

— Зайдіть із задвір'я. Сьогодні вас хочуть бачити в оранжереї.

Обійшовши двір, повз плакучі верби вони обоє попрямували до оранжереї, яка містилася за будинком. Там не було дерев, щедро світило сонце. Щоб не випустити надвір метеликів, Тамару, уважно прочинивши скляні двері, впустив Аомаме. Потім сам прослизнув усередину й відразу зачинив двері. Такими рухами здоровенний чоловік не гордиться. Та вони були доцільними і простими. Тільки не для гордощів.

У великій оранжереї під склом панувала справжня, без застережень, весна. Пишно, красиво цвіли різноманітні квіти. Більшість рослин була звичною. На полицях рядами стояли горщики з квітами, які можна бачити будь-де, — гладіолуси, анемони, стокротки тощо. Аомаме здавалося, що серед них траплявся і звичайний бур'ян. Дорогоцінних орхідей, рідкісних видів троянд або полінезійських квітів трьох головних кольорів — червоного, жовтого й синього, — тобто чогось справді особливого, вона не помітила. Аомаме не дуже цікавилася рослинами, але оця нехитра оранжерея їй подобалася.

Зате в оранжереї жила сила-силенна метеликів. Здавалось, господиню набагато більше цікавило вирощування рідкісних метеликів, ніж рідкісних рослин у цій просторій кімнаті під склом. У центрі її уваги були й квіти, багаті медом, який люблять ці створіння. Їхнє вирощування в оранжереї вимагало небуденних турбот, знань і праці. Аомаме зовсім не розуміла, звідки в господині береться таке завзяття.

Іноді, не лише влітку, господиня запрошувала Аомаме на розмову сюди. Бо не побоювалася, що їхню розмову хтось підслухає. А вона, ця розмова, не належала до таких, які можна проводити вголос будь-де. Крім того, в оточенні квітів і метеликів нерви трохи відпочивали. Це проглядало у виразі обличчя Аомаме. В оранжереї вона трохи перегрівалась, але могла терпіти.

Господиня, років сімдесяти п'яти, невисока, з гарним сивим, коротко обстриженим волоссям, була в робочій сорочці з бавовняної тканини, кремових шортах і брудних тенісних тапочках. Тримала в руках, засунутих у робочі рукавиці, велику металеву лійку й поливала один за одним горщики з квітами. Її одяг здавався на один розмір більшим, ніж треба, але зручно на ній сидів. Щоразу, коли Аомаме її бачила, мимоволі відчувала повагу до її природної, непідробної гідності.

Перед війною вона, дочка відомого фінансового магната, одружилась із хлопцем з аристократичної родини, але ніколи не хизувалася прикрасами й не мала іншої подібної слабості. Коли невдовзі по війні помер її чоловік, вона взяла участь в утворенні невеликої інвестиційної компанії на основі капіталу родичів і показала, що може успішно працювати в керівництві таким акціонерним товариством. Як усі визнавали, у цьому виявилося те, що можна назвати вродженим талантом. Завдяки її впливові інвестиційна компанія придбала кілька першорядних земельних ділянок у межах столиці, якими володіли інші аристократичні родини, а також члени колишньої імператорської сім'ї. Років десять тому вона відійшла від справ компанії, вдало вибравши момент, за високою ціною спродала свої акції і стала ще багатшою. Оскільки відразу перестала появлятися на людях, то вони про неї майже забули, але в економічному світі згадка про неї ще лишилася. Подейкували, що і в політичних колах вона мала де з ким тісні особисті зв'язки. Як людина була щирою і розумною. Страху ні перед чим не відчувала. Довіряючи своїй інтуїції, доводила до кінця задуману справу.

Помітивши Аомаме, вона поставила лійку на землю й, показавши на невеликий металевий садовий стілець біля входу, звеліла їй сісти. Коли Аомаме сіла, господиня опустилася на стілець навпроти неї. Якщо щось робила, то завжди безшумно. Як розумна лисиця, що прокрадається лісом.

— Принести щось випити? — запитав Тамару.

— Теплого квіткового чаю, — сказала господиня. І подивилася на Аомаме. — А вам?

— Те саме, — відповіла Аомаме.

Легенько кивнувши, Тамару пішов з оранжереї. Оглядаючись навколо й переконавшись, що поблизу нема метеликів, він прочинив двері й, хутко вийшовши надвір, зачинив їх. Наче робив танцювальні па на світській вечірці.

Господиня зняла робочі бавовняні рукавиці й, поводячись із ними, як з шовковими рукавичками на вечірці, ретельно поскладала на столі. І чорними очима, повними яскравого блиску, глянула прямо на Аомаме. Очима, які досі були свідками багато чого. Аомаме відповіла тим же.

— Здається, важливу особу ви прибрали, — сказала господиня. — Досить відому у світі, пов'язаному з видобутком нафти. Ще молоду, але впливову.

Вона завжди говорила тихим голосом. Таким, що хоч який вітерець легко розвіяв би. Через те її співрозмовник чи співрозмовниця мусили добре нашорошувати вуха. В Аомаме часто з'являлося бажання повернути ручку гучності вправо. Та, звісно, такої ручки ніде не було. Тому нічого іншого не залишалось, як пильно прислухатися.

Аомаме сказала:

— Хоча того чоловіка раптом не стало, ніхто, здається, не відчув особливих незручностей. Світ і далі справно рухається.

Господиня всміхнулася.

— У цьому світі немає незамінної людини. Хоч би якими знаннями й здібностями вона володіла, наступник завжди знайдеться. Якби світ був переповнений незамінними людьми, то нам, гадаю, було б дуже скрутно. Звичайно... — додала вона і, ніби підкреслюючи, піднесла в повітря вказівний палець правої руки, — заміни таким, як ви, не знайшлося б.

— Навіть якби не знайшлося, то не дуже складно підшукати замінний засіб, — зауважила Аомаме.

Господиня спокійно дивилася на Аомаме. На її губах спливла задоволена усмішка.

— Можливо, — сказала вона. — Та навіть якби так сталося, то не було б такої спільності, як от зараз з вами. Ви — це ви. І ніхто інший. Я вам дуже вдячна. Настільки, що словами не можу висловити.

Нагнувшись уперед, господиня поклала свою долоню зверху на руку Аомаме. І так тримала її секунд десять. Потім руку прибрала й з удоволеним виразом обличчя відхилилася назад. Метелик, пурхаючи в повітрі, сів на плече її синьої робочої сорочки. Маленький білий, з кількома гербами на крильцях. Зовсім не знаючи страху, він там і задрімав.

— Напевне, ви ще ніколи не бачили такого метелика, — сказала господиня, озирнувшись на власне плече. У її голосі злегка вчувалася гордість за себе. — Навіть на Окінаві його нелегко знайти.