Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Стоячи перед раковиною, двічі глибоко вдихнув, вийняв з буфета дві склянки, поклав у них шматочки льоду й налив помаранчевого соку з холодильника. Потім поставив склянки на маленьку тацю і вернувся з нею у вітальню. Я навмисне робив ці рухи повільно, та, зайшовши в кімнату, застав Криту Кано в тій самій позі. Коли я поставив перед нею склянку з соком, вона, наче передумавши, знову присіла на диван й поклала сумочку біля себе.

— Ви справді хочете, щоб я розповіла до кінця? — для певності спитала вона.

— Звичайно.

Випивши півсклянки соку, Крита Кано розповідала далі:

— Ясна річ, мені не вдалося накласти на себе руки. Бо інакше я не сиділа б тут із вами й не пила б помаранчевого соку. — Вона пильно глянула мені в очі. Я всміхнувся, щоб показати свою згоду з нею. — Якби я вмерла так, як задумала, то остаточно розв'язала б свої проблеми. Назавжди втратила б свідомість й, отже, позбулася б усякого болю. От чого я прагла. Та, на жаль, вибрала неправильний спосіб померти.

О дев'ятій годині вечора двадцять дев'ятого травня я зайшла до брата й попросила дати напрокат машину. То була новісінька, недавно куплена "Тойота MR2", а тому брат невдоволено скривився, але я не звернула на це уваги. Відмовити він мені не міг, бо я позичила йому гроші для її купівлі. Я отримала ключі й хвилин тридцять ганяла на ній вулицями. Пробіг у неї нараховував лише тисячу вісімсот кілометрів. Вона була легкою і вмить набирала швидкості, як тільки я натискала на педаль газу. Для мого задуму вона підходила якнайкраще. Наблизившись до берега ріки Тамаґави, я помітила велику, на вигляд міцну кам'яну стіну, що огороджувала висотний житловий будинок. Перед нею вулиця вигідно розгалужувалася на два боки. На значній відстані від неї я з усієї сили натиснула на педаль газу й на швидкості сто п'ятдесят кілометрів за годину врізалася автомашиною в стіну. І в цю ж мить знепритомніла.

Однак, на нещастя, стіна виявилася набагато слабшою, ніж здавалося. Можливо, робітники абияк працювали й не закріпили як слід фундаменту. Вона просто завалилась, а перед машини сплющився до невпізнання. От і все. Слабка стіна зм'якшила удар. Крім того, я була настільки сама не при собі, що забула відстебнути ремінь безпеки.

Ось так я уникла смерті. І нітрохи не покалічилася. Та найдивніше — я навіть не відчувала болю. Мене відвезли до лікарні, вдало полагодили одне зламане ребро. Приїжджала для розслідування поліція, але я сказала, що нічого не пам'ятаю. Можливо, переплутала педалі й замість гальма натиснула на газ. Поліція повірила. Адже мені щойно виповнилося двадцять, а права водія я отримала півроку тому. Та й не здавалася людиною, здатною вчинити самогубство. І ще: хіба на світі хтось захоче це робити, застебнувши ремінь безпеки?

Однак, виписавшись з лікарні, я стала перед кількома важкими практичними проблемами. Передусім довелось розплачуватися за кредит на машину, що перетворилася на брухт. На нещастя, через недогляд при оформленні страховки машина була її позбавлена.

Якби я наперед знала, що так станеться, то мала б узяти напрокат автомашину з нормальною страховкою. Але тоді мені було не до цього. Мені навіть на думку не спадало, що, може, брат не застрахував автівку, а крім того, що моя спроба самогубства закінчиться невдачею. Адже сталося диво: я врізалася у стіну на швидкості сто п'ятдесят кілометрів за годину і залишилася живою.

Невдовзі надійшов рахунок від домоуправління за відновлення стіни на суму 1364 294 єни.[18] Сплатити її я мала негайно і готівкою. Хоч-не-хоч довелося позичати гроші в батька. Він ставився до грошей дуже відповідально, то сказав, що борг мушу повернути йому до останньої єни, бо сама винна, що стався такий нещасний випадок. Насправді йому самому грошей бракувало. Він сушив собі голову, де б їх роздобути, бо саме тоді будував ще один флігель лікарні.

Тож я знову почала думати про самогубство. І придумала безвідмовний спосіб: стрибнути з п'ятнадцятого поверху головного університетського корпусу. Я провела кілька разів обстеження вікон і вибрала одне з них, що гарантувало успіх. Ще трохи — і я вистрибнула б униз.

Та раптом щось мене зупинило. Щось дивне, що застряло в голові. В останню мить це "щось" дослівно потягло мене назад і зупинило. Та поки я зрозуміла, що це за "щось", минуло досить багато часу.

Біль зник.

Опинившись після нещасного випадку в лікарні, я майже не відчувала болю. За швидким перебігом подій я й не помітила, як він зовсім покинув моє тіло. Справляла нужду легко, не мучили менструації, не боліли голова й шлунок. Майже не давало про себе знати навіть зламане ребро. Чому так сталось, я не здогадувалася. В усякому разі, біль зник.

І тоді я вирішила ще трохи пожити. У мене з'явилося зацікавлення. Захотілося хоч трошки відчути, що таке життя без болю. Вмерти завжди можна встигнути.

Однак продовження життя означало, що доведеться виплатити борги. А їх сума перевалила за три мільйони єн. І от щоб розплатитися, я стала повією.

— Повією? — спитав я здивовано.

— Так, — сказала Крита Кано спокійно, ніби йшлося про щось пусте. — Щоб віддати борги, мені були потрібні гроші негайно, а іншого способу їх роздобути я не знала. Я пішла на це без жодних вагань. Адже я всерйоз надумала померти, рано чи пізно. І тільки цікавість мене повернула до життя: хотілось трохи пожити без болю. А торгівля тілом — дрібниця порівняно зі смертю.

— Справді, — погодився я.

Вона перемішала соломинкою помаранчевий сік, в якому лід уже розтанув.

— Можна вас ще запитати? — поцікавився я.

— Звичайно. Питайте, будь ласка.

— Ви радилися із сестрою щодо свого наміру?

— Вона тоді вела на Мальті аскетичний спосіб життя й не хотіла, щоб її відволікали. Тому й не дала мені своєї адреси. Мої листи могли б завадити їй зосередитися. Три роки, поки вона там жила, я майже їй не писала.

— Зрозуміло, — сказав я. — Хочете ще кави?

— Так, якщо ваша ласка.

Я подався на кухню підігріти каву. Поглядаючи на вентилятор, зробив кілька глибоких вдихів і видихів. Коли кава зігрілася, я налив її в чисті склянки і разом з тарілочкою шоколадного печива відніс до вітальні.

— Коли ви намагалися вкоротити собі життя? — запитав я.

— Мені тоді сповнилося двадцять. Шість років тому, у травні тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого.

У травні того року я одружився з Куміко. Саме тоді Крита Кано задумала самогубство, а її сестра на острові Мальта була зайнята своїм духовним самовдосконаленням.

— Я вирушила у квартал розваг й окликнула першого чоловіка, який мені сподобався. Ми домовилися про ціну й пішли до найближчого готелю, — розповідала Крита. — Під час сексу я вже не відчувала фізичного болю. Його більше не було. А втім, я зовсім не відчувала насолоди. Для мене це були тільки тілесні рухи. Я не відчувала жодних докорів сумління через те, що займалася сексом за гроші. Мене охопило глибоке, майже бездонне оніміння відчуттів.

Я заробляла дуже добрі гроші. За перший місяць я отримала майже мільйон єн. Якби так тривало далі, то за три-чотири місяці я легко могла б розрахуватися з боргами. Зазвичай я подавалася до міста після занять в університеті й поверталася додому не пізніше десятої вечора. Батькам казала, що працюю офіціанткою в ресторані. І вони мені вірили. Щоб не викликати підозри великою сумою грошей, я вирішила віддавати батькові щомісяця лише по сто тисяч єн, а решту клала в банк.

Та от одного вечора, коли, як завжди, я готувалася заговорити біля станції з клієнтом, мене раптом схопили ззаду за руки два ґевали. Я подумала, що це поліцаї. Та коли добре придивилась, то побачила, що на мене напали місцеві якудза.[19] Вони відтягли мене у завулок і, погрожуючи ножем, завели поблизу у свою "контору". Заштовхнувши мене в задню кімнату, роздягли, зв'язали й довго ґвалтували. І від початку до кінця все знімали на відео. Увесь цей час я не розплющувала очей і намагалася ні про що не думати. Це не було важко, бо я не відчувала ні болю, ні насолоди.

Потім показали мені плівку й звеліли працювати на їхню організацію, якщо не хочу, щоб вони її оприлюднили. Добули з мого гаманця студентське посвідчення й пригрозили послати копію касети моїм батькам і здерти з них усі гроші, якщо надумаю відмовитися. Я не мала вибору — сказала, що згідна на все й робитиму, що мені накажуть. Тоді мені справді було до всього байдуже. "Якщо ти співпрацюватимеш з нашою організацією, то, можливо, менше зароблятимеш, — сказали вони. — Бо сімдесят відсотків грошей, отриманих від клієнтів, відійде нам. Але натомість тобі не доведеться шукати клієнтів і боятися поліції. Забезпечимо тебе першокласною клієнтурою. Якщо ж ти й далі на свій розсуд заговорюватимеш з чоловіками, то одного дня тебе знайдуть задушеною в якому-небудь готелі".

Тепер уже мені не треба було ловити клієнтів на розі вулиці. Вечорами я приходила в їхню "контору" й вирушала до готелю, який мені вказували. Вони справді-таки постачали мені добрих клієнтів. Не знаю чому, але до мене було особливе ставлення. Зовні я здавалася недосвідченою, набагато вихованішою за інших дівчат. Видно, такий тип подобався більшості клієнтів. Як правило, інші дівчата приймали щодня трьох і більше клієнтів, а я обходилася одним-двома. Інші дівчата носили в сумочках сигналізатори й, отримавши вказівку з "контори", спішили до сякого-такого готелю, щоб переспати з бозна-яким суб'єктом. Мене ж замовляли заздалегідь для зустрічі в першокласних готелях, а іноді також у помешканнях. Клієнтами були здебільшого чоловіки середнього віку, іноді траплялися й молодики.

Раз на тиждень у "конторі" я отримувала гроші. Не стільки, як раніше, але якщо врахувати чайові від клієнтів, то виходила непогана сума. Звісно, траплялися люди з дивними вимогами. Але це мене не бентежило. Що дивнішими були вимоги, то більшими ставали чайові. Кілька клієнтів вибирали саме мене й добре платили. Свої заробітки я клала на рахунки в окремих банках. Але вже тоді гроші мене не цікавили. Так собі — ряди цифр… Тепер я, здавалось, жила тільки для того, щоб переконатися в онімінні моїх відчуттів.

Прокидаючись уранці, я трохи лежала в постелі й перевіряла, чи не відчуваю чогось, що можна назвати болем. Розплющувала очі, поволі збиралася з думками і перебирала відчуття по всьому тілу — від голови до пальців на ногах.