Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

ви зможете мені допомогти. Приблизно п’ять років тому я працювала консультантом у науково-дослідній організації на півночі Чилі, яка користувалася послугами вашої компанії. На нас працювала група ваших охоронців на чолі з Ріно Хедхантером. Ми хотіли б знову їх найняти.

Лаура дуже неохоче називала рік і місце подій. У серпні 2009-го на півночі Чилі загинули всі бійці, що приїхали разом із Ріно до Атаками, тож жінка боялася, що працівник, на якого вона натрапить, не схоче її слухати, щойно втямить, що розмовляє з людиною, опосередковано причетною до загибелі дев’ятьох своїх колег 2009-го. Француженка насилу згадала імена чорношкірих охоронців: Френкі, Джеро, Нахас, Ндонґа, Сем, Ґотто, Марті та Ті-Джей. Дев’ятого вона не знала. Той гереро[30] загинув до того, як вона прибула до пустельних лабораторій.

У більшості компаній відповіли, що не ведуть бізнес за кордоном і не відряджали своїх працівників за межі Південно-Африканської Республіки. Дехто казав Лаурі, що вона помилилася: Ріно Хедхантер у них не працював і не працює, після чого розривав зв’язок. Три номери телефонів виявилися недійсними, а ще за двома ніхто не озвався.

Після тридцятого невдалого дзвінка Лаура подумала, що її задум абсолютно марний. Ріно або працював нелегально, називаючи «фірмою» ватагу головорізів, що трималася на чесному слові, або відмовився надавати контакти для «Yellow Pages of Africa», або взагалі закрив компанію кілька років тому і тепер займається іншим видом «бізнесу».

Лаура зняла окуляри та потерла пальцями очі. Боліла спина. Француженка почувалася пригніченою та безпорадною. Вона не знала, що робитиме далі, якщо їй не вдасться знайти Ріно. Тимур був важливішим. Та без Хедхантера пхатися до Еквадору зовсім не хотілося. А щось у її серці підказувало, що пхатися туди доведеться.

Випивши кави та відпочивши, Лаура все ж вирішила завершити почате та зателефонувати до охоронних фірм, що залишилися. Тридцять першою в списку йшла компанія з назвою «Bronkhorst S.S.» із Преторії.

– «Bronkhorst Security Services» слухає, – після другого гудка з трубки долинув легкий і шовковистий чоловічий голос. Лаура зауважила, що голос більше пасував би SPA-салону чи якому-небудь сервісу з доставки квітів.

– Вітаю, моє ім’я Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти… – жінка машинально проговорила завчений текст до кінця, – …ми б хотіли знову найняти Ріно Хедхантера.

– А для чого саме він вам потрібен? – недоречна шовковистість поступилась місцем настороженій їжакуватості.

Лаура настільки налаштувала себе на відмову, що не одразу збагнула, що почула у відповідь. Після кількасекундної мовчанки вона перепитала:

– Хто?

– Ріно Хедхантер.

Цього разу жінка відреагувала не затнувшись:

– Я вже пояснила вам: мій бос працював із Ріно 2009-го. А зараз хоче найняти його знову.

– Ріно більше не працює.

Лаура спробувала надати голосу солідності та таємничості. І їй удалося б, якби не скажений французький акцент:

– Ми готові зробити пропозицію, від якої він, гадаю, не зможе відмовитися. – «О, так, Ріно, коли почує цю пропозицію, від щастя, напевно, намотає кишки мені на голову».

– Ви не зрозуміли. Ріно не працює взагалі: п’ять років тому він пішов із бізнесу. Я взагалі не розумію, чому ви телефонуєте до нас. Хедхантер ніколи не мав стосунку до «Bronkhorst Security Services». У нього була власна компанія.

Лаура вирішила частково відкритися:

– Якщо щиро, то я не знаю назви компанії Хедхантера, – а потім почала вигадувати: – На той час я… ну… я ще не працювала зі своїм теперішнім босом, а 2011-го в нас згоріли всі сервери, тому жодних записів не лишилося. Я намагалася відшукати Ріно, телефонуючи до всіх охоронних компаній Південно-Африканської Республіки, зареєстрованих на сайті «Yellow Pages of Africa». Але наразі нічого не знайшла.

– Не дивно, що ви нічого не знайшли. Компанію Ріно було зареєстровано в Намібії.

«От чорт! – Лаура придушила в зародку розчароване зітхання. – Звідки я могла знати?»

– А вам відомо, де Ріно зараз? – злякавшись, що запитання вийшло надміру настирливим, француженка швидко додала: – Я не прошу у вас адресу. Достатньо хоча б e-mail… – чоловік у трубці мовчав. – Або ви могли б переказати йому, що телефонувала Лаура Дюпре, просто переказати. Він мусить мене пам’ятати.

– 2014-го Ріно виїхав до Намібії. У мене є номер телефону, за яким його можна знайти. Ми колись працювали разом, тож, виїжджаючи з Південної Африки, здоровань залишив контакти, щоб зв’язатися у разі чого. Зачекайте.

Її серце смикнулося, наче від легкого удару струмом, серцебиття пришвидшилося. Ледь не впустивши трубку, Лаура потягнулася за ручкою та записником.

За кілька секунд чоловік повернувся:

– Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії – 264.

– Це його приватний номер?

– Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.

Лаура сторопіла:

– Ви з мене насміхаєтесь?

– Анітрохи.

– Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?

Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:

– Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?

– Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.

– Ну… – під опис підпадало чимало південноафриканців.

– Шрам! – несподівано згадала Лаура. – Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі – носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

– Тоді це Ріно, без варіантів, – упевнено підтвердив чоловік. – Двох таких Африка не витримала б.

– І… – Лаура завагалася. – Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

– Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

– Дякую, ви дуже мені допомогли!

– Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.

Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

– Алло.

– Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

– Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.

– Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

– Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

– Ні, ні! Я шукаю не препо… – Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. – Я перепрошую, як-як ви сказали?

– Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

– Преподобного?

– Ja, мефрау.

Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня