Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

ні мас­ла. Тре­ба, сва­хо, дві ко­ро­ви, до­ко­неч­не дві, бо ви самі, здо­ро­венькі, знаєте, що з однієї ко­ро­ви не наїстись мас­ла та си­ру. Во­но б доб­ре бу­ло й мас­ла та си­ру наїстись, ще й на яр­ма­рок вис­ла­ти на про­даж. Що то й ка­за­ти! А ска­тертів ба­га­то ду­маєтє да­ти? - спи­та­ла сміли­во сва­ха.

"І приніс не­чис­тий оцю ци­ган­ку! Во­на за­бе­ре в ме­не всі ко­ро­ви, гу­си й інди­ки", - по­ду­ма­ла Тер­лецька.

- Та що там, жінко, ска­терті. За гроші мож­на всього цього на­ку­пи­ти. Я все, бач­те, про гроші. От­че Пет­ре, їй-бо­гу, ма­ло сотні кар­бо­ванців! Що те­пер сто кар­бо­ванців? То ко­лись мож­на бу­ло за сот­ню тро­хи не ціле се­ло ку­пи­ти. Тре­ба дві або й три сотні та ще й з хвос­ти­ком, - ска­зав Мельхи­се­дек.

- Подумаємо-погадаємо. В нас не од­на доч­ка, самі знаєте, - ска­зав Тер­лецький.

- Та й пан­щан­них лю­дей та­ки дай­те дітям,- ска­за­ла сва­ха. - В вас та­ки ба­га­тенько лю­дей. Дай­те хоч од­ну сім'ю!

- Де ті лю­ди в ме­не? Чис­то всі по­розбіга­лись, не­на­че їх який не­чис­тий києм по­роз­га­няв! Тільки й зос­та­лась са­ма каліч: од­на ба­ба та гор­ба­та Ки­ли­на, та там…

- З тієї гор­ба­тої - ро­бо­ти, як з ца­па мо­ло­ка, - ска­за­ла сва­ха, - во­на тільки хліб дур­но збав­ля­ти­ме. Дай­те та­ки здо­ро­веньких та міцненьких, бо міцний чо­ловік, як міцний гор­щик, не роз­ки­пить на жа­ру.

- Але ж все-та­ки Ки­ли­на глядіти­ме дітей, бу­де за няньку, - ска­за­ла Тер­лецька. - Ки­ли­ну да­мо, а більше лю­дей не да­мо!

- І за Ки­ли­ну спа­сибі! Але при­киньте ще хоч ба­бу. Ба­ба не ба­га­то за­ва­жить, а все-та­ки бу­де поміч в гос­по­дарстві: хоч гу­си та гу­се­ня­та пас­ти­ме. Доб­ра ба­ба в хаті, як доб­ра квоч­ка: во­на й дітей дог­ля­дить, і кур­ча­та доб­ре ви­си­дить, і кур­ча­та доб­ре ви­лу­пить, - та­ра­ба­ни­ла сва­ха, зап­лу­ту­ючись в дум­ках.

Мельхиседек сер­ди­то гля­нув на свою жінку; во­на до­га­да­лась, що вже на­го­во­ри­ла сім мішків гре­ча­ної вов­ни, й при­ку­си­ла язи­ка.

- Як же оце во­но бу­де? - ска­зав отець Мельхи­се­дек. - Чи на сло­вах умо­ви­мось, чи на­пи­ше­мо на па­пері?

- На па­пері, сер­денько, на па­пері кра­ще бу­де, - за­то­рохтіла сва­ха, - бо ска­за­но: як на­пи­са­но пе­ром, то не ви­ве­зеш во­лом. На па­пері, на па­пері! Так і бог велів!

Свати го­во­ри­ли, по­ки не ви­го­во­ри­ли зай­ву сот­ню кар­бо­ванців, ще од­ну ко­ро­ву, тре­тю па­ру волів, ще й Ки­ли­ну, хоч Ки­ли­ни не спи­та­ли, чи схо­че во­на ки­дать батька й матір та їха­ти в чу­же се­ло. Сва­ха все пог­ля­да­ла ско­са в вікна, чи ба­га­то на дворі ку­рей, гу­сей та індиків. Во­на ду­же лю­би­ла гу­ся­ти­ну, лю­би­ла м'які пу­хові по­душ­ки й усе всто­юва­ла, щоб Тер­лецька да­ла Олесі ба­га­то гу­сей.

- Гуска, моя сваш­ко, в гос­по­дарстві, то свя­та ху­до­ба, все од­но, що вівця або сви­ня, ви­ба­чай­те в цім слові: з неї м'ясце, з неї сма­лець, з неї пір'я, з неї пух, з неї яй­ця, з неї сир, з неї мо­ло­ко, з неї вов­на, з неї ков­ба­са…

Сваха за­мовк­ла, бо до­га­да­лась, що вже геть-то вбре­ха­лась. Во­на сту­ли­ла ро­та, як тільки дійшла до ков­ба­си, бо до­га­да­лась, що ков­ба­си зовсім не сто­су­ються до гус­ки. Тер­лецька осміхну­лась, але здер­жа­ла гу­би. Отець Мельхи­се­дек знов су­во­ро зир­нув на жінку. По­ки старі до­го­во­рю­ва­лись, в світли­цю ввійшли мо­лоді. Ба­ла­бу­ха був чер­во­ний, не­на­че пікся на жа­ру. Оле­ся бу­ла спокійна, не­на­че во­на тільки по­хо­ди­ла, по­гу­ля­ла по сад­ку та на­ди­ви­лась на квітки.

- Чи скінчи­ли ви своє діло? - спи­та­ла сва­ха в мо­ло­дих.

Олеся засміялась, крут­ну­лась сю­ди-ту­ди по хаті і впа­ла-сіла на стілець. Ба­ла­бу­ха про­мо­вив: "Скінчи­ли, сла­ва бо­гу".

- Поздоровляємо вас! Да­руй же вам, бо­же, щас­тя та здо­ров'я! - крик­ну­ла сва­ха.

- Роди вам, бо­же, жи­то й пше­ни­цю, а в запічку дітей ко­пи­цю, - ска­зав не­це­ре­мон­но отець Мельхи­се­дек, цілу­ючись з Ба­ла­бу­хою.

Всі по­ча­ли поз­до­ров­ля­ти та цілу­ва­ти мо­ло­дих.

- Коли скінчи­ли, то і ми скінчи­ли, - за­цо­котіла сва­ха, - те­пер, сва­те, мож­на й на па­пері на­шу роз­мо­ву на­пи­са­ти, - ска­за­ла ціка­ва сва­ха Мар­та.

Терлецький пок­ру­тив­ся, по­вертівся, му­сив діста­ти па­пе­ру. Ки­ну­лись до пер, - пер не бу­ло; ки­ну­лись до ка­ла­ма­ря, а в ка­ла­марі чор­ни­ло ви­сох­ло, тільки зос­та­лась якась чор­на ква­ша.

Принесли во­ди, роз­ве­ли чор­ни­ло. Ки­ли­на побігла на двір, впійма­ла гус­ку, вис­мик­ну­ла в неї з кри­ла двоє пер і при­нес­ла в ха­ту. Ба­тюш­ки дов­го чи­ни­ли пе­ра й на­пи­са­ли на па­пері Мар­ти­ну роз­мо­ву. Пер­ший підпи­сав­ся Тер­лецький, а за ним ієрей Мельхи­се­дек, раб бо­жий, за се­бе й за свою не­письмен­ну жінку, ра­бу бо­жу Мар­ту, ру­ку при­ло­жив.

- А що, от­че Пет­ре, те­пер мож­на прис­ту­пи­ти й до за­ру­чин, - ска­зав отець Мельхи­се­дек.

- Треба спов­ни­ти за­кон, - ска­зав Тер­лецький.

Терлецька вий­шла з світлиці й швид­ко вер­ну­лась з вос­ко­ви­ми свічка­ми. 3асвіти­ли свічки й пос­та­ви­ли в кут­ку на сто­ли­ку, засвіти­ли лам­пад­ку, що висіла пе­ред об­ра­зом.

Килина з ба­бою при­нес­ли са­мо­роб­ний ки­лим і розс­те­ли­ли в кут­ку пе­ред сто­ли­ком. Мо­лоді ста­ли, по­би­ли пок­ло­ни, поцілу­ва­ли об­раз і поміня­лись перс­ня­ми. Ба­ла­бу­ха був солідний, по­важ­ний. Оле­ся роз­чер­вонілась од пок­лонів: уся кров з її пов­но­го тіла з-під шну­ро­виць по­ли­лась до го­ло­ви. Тер­лецький хотів спом'яну­ти дав­ни­ну й по­чав ра­цею до ака­деміста зя­тя, але зап­лу­тав­ся на пер­ших сло­вах і за­мовк. За­те ж ска­за­ла ра­цею сва­ха Мар­та! "Щас­ти вам, бо­же, на все доб­ре, на ввесь ваш вік, на ввесь рід, на ва­ших дітей, на ва­ших унуків і прав­нуків. Да­руй, бо­же, щоб ва­ше жит­тя бу­ло со­лод­ке, як ли­по­вий мед, та ве­се­ле, як вес­на крас­на!"

Старі й мо­лоді пе­рецілу­ва­лись і посіда­ли, не­на­че по­то­ми­лись після важ­кої праці. Отець Мельхи­се­дек ждав, що хоч те­пер ви­не­суть по чарці, але гос­по­ди­ня зак­ло­по­та­лась і за­га­ялась, він не ви­терпів і по-прос­тацькій ска­зав:

- А що, панімат­ко-гос­по­ди­не! Час би поб­риз­ка­ти на мо­ло­дих!

Паніматка до­га­да­лась, і на столі з'явив­ся ма­ленький гра­фин­чик з горілкою й ма­ленька ча­роч­ка. Отець Мельхи­се­дек і йо­го жінка Мар­та сер­ди­то по­ди­ви­лись на такі злидні, на та­ку дрібну по­су­ди­ну й згля­ну­лись од­но на од­но­го.

Випили по чарці. Ви­нес­ли са­мо­вар і по­ча­ли час­ту­ва­ти гос­тей чаєм. Ко­ли це двері рип­ну­ли, і в світли­цю влетів па­нич, хохітвянський еко­ном Сигізмунд Бон­ковський. То був мо­ло­дий, розкішний блон­дин, з здо­ро­ви­ми ву­са­ми, з розкішни­ми ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми на го­лові й з сіри­ми яс­ни­ми очи­ма та з ро­же­ви­ми пух­ки­ми гу­ба­ми. Йо­го повні що­ки за­горіли, але лоб білів, як у пан­ни, а од ли­ця, од усієї пос­таті так і пашіло здо­ров'ям. По­ба­чив­ши в Тер­лецько­го дві брич­ки, він до­га­дав­ся, що в йо­го гості. Він знав, що в Тер­лецько­го не бу­ва­ють ду­ховні, а тілько пан­ки, й до­га­ду­ючись, що приїха­ли які-не­будь сусідні еко­но­ми або їх доч­ки, забіг на ча­сок по­ба­ла­ка­ти та по­ро­ман­су­ва­ти.