Старицький М. П. - Не судилось!, Старицький М. П.

Коли б мені, господи,

Неділі діждати!

Коли б мені, господи,

Неділі діждати!

Сюди, туди, он куди -

Неділі діждати!

То й пішла б я

До роду гуляти!

То й пішла б я

До роду гуляти!

Сюди, туди он куди -

До роду гуляти!

Там мене будуть

Часто частувати!

Там мене будуть

Часто частувати!

Сюди, туди, он куди -

Часто частувати!

Катря. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..

Степанида. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).

А в перепілки та головка болить;

Тут була, тут, перепілочка,

Тут була, тут, сизопірочка!!

Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шко́да тільки, що горілки не п’єш!

Катря. Недоставало!

Степанида. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...

Катря. Що ви кажете?

Степанида. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі є!!

Катря. Господи! За що вона обносить мене?

Степанида (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну підківками!.. (Пританцьовує).

Унадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель:

Таки, таки дибле,

Конопельки щипле!

А я ж тому журавлю, журавлю...

Ходім-бо, Катрусю, до шинку!

Катря (недочува, стоїть мов кам’яна). Обносять... наступає вже...

Степанида (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).

Очеретом качки гнала,

Спіткнулася та й упала...

(Іде, співаючи).

Катря сама.

Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люди? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла,- все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).

Катря і Дмитро.

Дмитро (підходить тихо; Катря не чує). Катре!

Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.

Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?

Катря (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?

Дмитро. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?

Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.

Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!

Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!

Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене,- от що! То, було, стрінеш, аж у очах сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!

Катря. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?

Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!

Катря. Не муч мене!

Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!

Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!

Дмитро. Він, він - і не кажи! Не обманюй мене!!

Катря. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...

Дмитро (ухопившись за серце), О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!

Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!

Дмитро. Не твоя, нещасна,- так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!

Катря. Цить! Цього не буде: не звір же він?!

Дмитро. Буде, пом’янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли,- та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!

Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?

Дмитро (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами