Артур Конан Дойль - Архів Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

що сталось. Тим часом я зіграю на скрипці баркаролу з «Казок Гофмана». Через п’ять хвилин повернуся, щоб почути вашу остаточну відповідь. Ви, напевно, зрозуміли, що маєте лише один вибір? Або ми забираємо вас, або камінь.

Холмс пішов, узявши з собою скрипку, що стояла в кутку. За хвилину з-за дверей спальні долинули протяжні, жалібні звуки цієї знайомої всім мелодії.

- То в чому річ? - нетерпляче спитав Мертон, коли граф обернувся до нього.- Він знає про камінь?

- Він знає до біса багато. А може, навіть і все.

- О Боже! - Землисте боксерове обличчя трохи зблідло.

- Нас виказав Айкі Сандерс.

- Справді? Ну, гаразд, я скручу йому в’язи, хай мене за те хоч повісять.

- Це нам не зарадить. Треба вирішувати, що робити.

- Зачекай-но,- мовив боксер, підозріливо поглянувши на двері спальні.- Із цим хитрим лисом треба бути насторожі. Гадаю, він не підслуховує?

- Як він може підслуховувати, коли музикує?

- Справді. А чи немає когось там, за шторою? Тут надто вже багато штор.- Озирнувшись, боксер раптом помітив фігуру біля вікна. Занімівши від подиву, він вирячився на неї.

- Та це лише воскова лялька,- сказав граф.

- Підробка, еге ж? Хай йому грець! Мадам Тюсо таке й не снилося. Наче живісінький,- і халат, і все решта. Але ці штори, графе!

- До дідька штори! Ми тут марнуємо час, а його в нас не так багато. Він може схопити нас через отой камінь.

- Дулю він схопить!

- Але якщо ми скажемо, де камінь, тоді він відпустить нас.

- Що? Віддати йому камінь? Віддати сто тисяч фунтів?

- Іншого вибору немає.

Мертон почухав стрижену голову:

- Він тут сам-один. Ходімо й гавкнемо його. Тоді нам не буде чого боятися.

Граф хитнув головою:

- У нього зброя, і він насторожі. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи виберемось звідси. До того ж він, напевно, встиг повідомити поліцію. Стривай-но! Що це таке?

То був слабкий звук, що долинув, здавалося, з вікна. Обидва підхопилися, та все було тихо. Крім дивної фігури в кріслі, більше в кімнаті нікого не було.

- Це на вулиці,- мовив Мертон.- Послухай-но, графе, в тебе голова добре варить. Треба щось придумати. Коли не можна револьвером, то сам вирішуй, як бути.

- Я ще й не таких обдурював,- відповів граф.- Камінь у мене з собою, в потаємній кишені. Я нізащо не залишив би його десь-інде. Цієї ночі його можна переправити до Амстердама, а там до неділі його розріжуть начетверо. Він нічого не знає про Ван-Седара.

- Я думав, що Ван-Седар поїде наступного тижня.

- Мав. Але тепер вирушить наступним пароплавом. Комусь із нас треба прослизнути з каменем на Лайм-стріт і попередити його.

- Але скринька з подвійним дном ще не готова.

- Що ж, доведеться везти так. Не можна марнувати ні хвилини.- Він знову, як мисливець, що звик бути напоготові, замовк і пильно поглянув на вікно. Так, цей слабкий звук, безперечно, долинув з вулиці.

- А щодо Холмса,- провадив він,- то його легко обдурити. Цей клятий дурень, бач, сказав, що не заарештує нас, якщо дістане камінь. Отож ми пообіцяємо йому камінь. Наведемо його на хибний слід, а поки він добере, що слід хибний, камінь буде вже в Голландії, а ми - за кордоном.

- Ото добре! - всміхнувся Сем Мертон.

- Ти підеш до голландця й скажеш, щоб він поспішав. А я зостануся з цим дурнем та забиватиму йому баки. Скажу, що камінь у Ліверпулі. Хай їй грець, тій музиці, вона в печінки мені в’їлась! Поки він з’ясує, що в Ліверпулі нічого немає, камінь розріжуть начетверо, а ми будемо в морі. Ходи-но до мене, бо тебе видно крізь замкову щілину. Ось він, камінь.

- Ти не боїшся носити його з собою?

- А де може бути надійніше місце? Якщо вже ми поцупили його з Вайтхоллу, то з мого помешкання його кожен потягне.

- Дай-но подивитися.

Граф Сільвіус, не звертаючи уваги на простягнуту до нього брудну руку, кинув не дуже ласкавий погляд на свого спільника.

- Невже ти думаєш, що я хочу піддурити тебе? Мені вже набридли ці витребеньки, графе.

- Гаразд, гаразд, не сердься, Семе. Нам не можна тут сваритися. Підходь до вікна, якщо хочеш роздивитись на цю красу як слід. Ось! Тримай ближче до світла!

- Дякую!

Холмс умить стрибнув з крісла, на якому раніше сиділа лялька, й схопив коштовний діамант. Камінь він затис в одній руці, а в іншій тримав револьвер, цілячись у графову голову. Обидва злодії спантеличено позадкували. Не встигли вони опам’ятатись, як Холмс натиснув кнопку електричного дзвінка.

- Прошу вас, джентльмени, не пручайтесь! Побережіть меблі! Ви повинні зрозуміти, що ваше становище безнадійне. Внизу чекає поліція.

Граф був такий приголомшений, що його страх і злість відступили.

- Але як, у біса?..- видихнув він.

- Ваш подив цілком природний. Ви не знаєте, що за цією шторою - другі двері до моєї спальні. Я певен, що ви чули, як я знімав фігуру з крісла, однак мені пощастило. Це дало мені змогу почути вашу любу розмову, яка виявилась би не такою щирою, якби ви знали, що я тут.

Граф у відчаї змахнув рукою:

- Ви виграли, Холмсе. Як на мене, ви справжній диявол.

- В усякому разі, майже,- відповів Холмс, лагідно всміхнувшись.

Не надто вже великорозумний Сем Мертон не одразу зрозумів, що сталося. Лише тоді, коли на сходах залунала важка хода, він перервав свою мовчанку.

- Фараон, мабуть! - сказав він.- Але що то за клята скрипка! Й досі цигикає!

- Так, так! - відповів Холмс.- Ви не помилились. Хай собі грає! Ці сучасні грамофони - чудовий винахід.

У кімнаті з’явилася поліція, клацнули наручники, й злочинців повели до кеба, що чекав унизу. Ватсон залишився з Холмсом, щоб привітати друга з новим листком, який додався до його лаврів. Але їхню розмову знову перервав незворушний Біллі з карткою на таці:

- Лорд Кентлмір, сер.

- Запросіть його сюди, Біллі. Це