Артур Конан Дойль - Долина жаху, Артур Конан Дойль

- Як! Навіщо?! - вигукнув я.

- Нічого, нічого, все гаразд. У кімнаті все було, як і раніше, і я провів там дуже корисну чверть години.

- Що ж ви там шукали?

- Щоб не робити з такої дурнички таємниці, я скажу, що шукав там зниклу гирю. Я з самого початку вважав, що її треба відшукати. Врешті-решт я знайшов її.

- Де?

- От бачте, варто лиш простягти вам палець, як ви вже хапаєте всю руку. Дозвольте мені самому підійти ближче до розв’язки - трохи ближче, і я обіцяю поділитися з вами всім, що знаю.

- Гаразд, ми змушені пристати на ваші умови,- сказав інспектор,- але ж ви радите нам покинути цю справу... Скажіть, заради Бога, навіщо нам її покидати?

- З тієї простої причини, містере Маку, що ви навіть не знаєте, що саме розслідуєте.

- Ми розслідуємо вбивство містера Джона Дугласа з Берлстонської садиби.

- Так, так, ваша правда. Тільки не треба шукати таємничого джентльмена на велосипеді. Будьте певні, що це аж ніяк не допоможе вам.

- То що ж ви порадите нам робити?

- Дещо пораджу, якщо ви послухаєте мене.

Правду кажучи, я давно знав, що за вашими хитромудрими словами завжди щось криється. Я виконаю все, що ви порадите.

- А ви, містере Вайте Мейсоне?

Сільський детектив безпорадно глянув спочатку на одного, потім на іншого. Холмсові методи були для нього новими.

- Ну, якщо інспектор згоден, то я тим паче,- відповів він нарешті.

- От і добре! - мовив Холмс.- Тоді я запропоную вам обом невеличку приємну прогулянку сільською околицею. Я чув, що з Берлстонської височини чудово видно Вільдський ліс. Другий сніданок ми матимемо в готелі - я не дуже добре знаю тутешні місця, тож не можу порадити, в якому саме готелі. Увечері, втомлені, але задоволені...

- Вашим жартам немає меж! - вигукнув, сердито підхопившись зі стільця, Мак-Дональд.

- Гаразд, гаразд, проводьте собі день як хочете,- відказав Холмс, лагідно поплескавши його по плечу.- Робіть що хочете і йдіть куди хочете, але неодмінно чекайте на мене ввечері, містере Маку.

- Оце вже розумніша річ.

- Я дам вам усім чудову пораду, але не наполягатиму на ній. Лише прийдіть сюди. А тепер я прошу вас написати лист до містера Баркера.

- Який?

- Я продиктую, коли ваша ласка. Готові?

«Дорогий сер!

Вважаю за потрібне осушити рів довкола садиби. Сподіваюся, що ми знайдемо там...»

- Це неможливо,- зауважив інспектор.- Я вже оглядав рів.

- Так, так! І все-таки пишіть, будь ласка, далі.

- Гаразд.

- «Сподіваюся, що ми знайдемо там дещо важливіше для нашого розсліду. Я наказав робітникам узятися до праці наступного ранку...»

- Не може бути!

- «... про що вважаю своїм обов’язком повідомити вас заздалегідь».

А тепер підпишіть і пошліть полісмена з листом на четверту годину. На той час ми знову зберемося в цій кімнаті. А доти кожен робитиме, що схоче. Можу запевнити вас, що це слідство вже добігає кінця.

Ми зібралися, коли вже звечоріло. Холмс поводився якнайсерйозніше, мене переповнювала цікавість, детективи були помітно невдоволені і роздратовані.

- А тепер, джентльмени,- урочисто сказав мій друг,- я хочу, щоб ви самі визначили, як мої спостереження призведуть до висновків, яких я дійшов. Вечір прохолодний, а я не знаю, скільки часу забере наш похід, тож прошу вас надягти теплі пальта. Нам конче треба бути на місці до того, як зовсім смеркне. Тож зараз, з вашого дозволу, й вирушаймо.

Ми пішли вздовж огорожі парку, що оточував садибу, аж поки не відшукали в ній першої-ліпшої дірки. Крізь цю дірку ми проникли всередину садиби, подалися слідом за Холмсом і нарешті дісталися густих кущів, що росли навпроти звідного мосту. Міст було опущено. Холмс причаївся за лавровим кущем, ми троє - так само.

- Що нам тепер робити? - не дуже лагідно спитав Мак-Дональд.

- Озброїтися терпінням і сидіти якомога тихше,- відповів Холмс.

- Навіщо ми взагалі прийшли сюди? Далебі, мені здається, що вам слід бути з нами відвертішим.

Холмс засміявся.

- Ватсон вважає мене за такого собі актора,- мовив він.- Я маю деякі здібності, що потребують доброї режисерської роботи. Будьте певні, містере Маку, наша професія стала б вельми нудною, якби ми зрідка не збагачували її драматичними сценами, які надають нашим досягненням певного блиску. Просте звинувачення, брутальне поплескування по плечу що може бути нуднішим? А блискавична думка, прискіпливе спостереження подій, переможне підтвердження сміливих здогадів - хіба це не гордість нашої роботи? Ось і нині ви тремтите в чеканні, мов мисливець у засідці. Який може бути мисливський азарт, коли все розрахувати з точністю розкладу руху потягів? Отож майте трохи терпіння, містере Маку, і все для вас проясниться.

- Що ж, сподіваюся, гордощі й задоволення прийдуть до нас раніше, ніж ми подубіємо від холоду,- відповів, усміхаючись, лондонський детектив.

Холмсів заклик до терпіння був цілком виправданий, бо наша засідка виявилась довгою й нелегкою. Похмурий фасад старого будинку поволі темнішав у сутінках. Холодний, важкий туман з боку рову проймав нас до кісток і змушував цокотіти зубами. Лише в одному з вікон горіло світло - в фатальній Дугласовій кімнаті. Всі інші вікна були темні, без жодної ознаки життя.

- Довго ще чекати? - спитав нарешті інспектор.- І чого ми чекаємо?

- Я й сам не знаю, як довго нам доведеться чекати,- суворо відповів Холмс.- Якби злочинці щоразу діяли за розкладом, мов потяги на залізниці, нам було б, звичайно, зручніше. Але злочинці... Погляньте-но, ось той, кого ми чекаємо!

В кімнаті спалахнуло яскраве жовте світло: хтось походжав туди-сюди за вікном. Лаврові кущі, за якими ми сховалися, були навпроти вікна й не більше ніж за сотню футів від нього. Раптом завіси рипнули - воно відчинилось, і ми побачили неясні обриси голови та плечей людини, що пильно вдивлялася в темряву. Кілька хвилин вона витягала шию, немовби переконуючись, чи ніхто його її бачить. Нарешті вона нахилилась, і в напруженій тиші ми почули