Микола Данилович Руденко - Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко

вільно думати. Кожного, хто здається йому ненадійним, Єдиний висилає на острови смерті або ж на гарячу, задушливу Землю. Протягом десяти обертів скарано близько ста мільйонів фаетонців.

Передсмертні слова Сина глибоко запали в душі простих людей. Їх чули всюди — і в напівтемних надрах планети, де біловолосі вирощували тварин, і на міських вулицях, і під куполами будинків, де жили мільйони інженерів та механіків, що підтримували складне господарство наших міст. Їх чула вся планета, бо ранкова служба в Храмі передавалася для всього населення.

Ось уже близько двох тисяч обертів слова Сина передаються із уст в уста. За цей час виникла й розвинулась на нашій планеті нова цивілізація, яка не визнає влади Єдиного Безсмертного. Її заснували інженери-втікачі на іншому материку, який колись вважався непридатний для життя. Його назвали Материком Свободи. За дві тисячі обертів населення цього материка побудувало стільки електростанцій, що кожний громадянин має тепер досить тепла, світла і їжі. Там панує рівність поміж людей. Назавжди зникла раса біловолосих, яка виникла через те, що людям бракувало світла. Зараз там живуть сотні мільйонів фаетонців. Населення материка зростає щооберту, бо там не вмирають діти, а нові втікачі все прибувають.

Велика Рада вчених приховала від Безсмертного, що закони гравітації вперше були розшифровані на Материку Свободи. Вчені так обережно наштовхнули Безсмертного на відкриття цих законів, що він зрештою повірив: відкриття належить йому особисто. Так само сталося і з відкриттям люмінесцентних пластмас, з яких тепер побудовані майже всі міські будинки. Це дало змогу звільнити багато електрики і хоч трохи поліпшити життя скотарів.

З виникненням нової цивілізації на Материку Свободи гнів Безсмертного втратив будь-які межі. Прислужники його культу поширюють нісенітниці про життя на цьому материку, втовкмачують людям, що саме цей материк буде причиною страшного суду, бо, мовляв, там усі без винятку погрузли в смертних гріхах. Страшний суд, мовляв, гряде як розплата за те, що люди забувають про Єдиного, намагаються позбутися його влади…

Тут Акачі-Микола, який ось уже близько двох годин слухав батька з такою увагою, що боявся ворухнути пальцем, раптом не стримався й запитав:

— Тату! Навіщо ж ми терпимо оту нікчемну людину-протез? Це ж так просто… Ну, скажімо, забули освіжити рідину… Або не встигли поміняти батареї…

Батько сумно посміхнувся.

— Тобі здається, що це просто. Ні, сину!.. Люди важко розлучаються зі своїми богами. Особливо, коли вони віками звикли дивитися знизу вгору й бачити над собою погрозливий перст Всевишнього. Нишком той перст відкинути не можна. Ті ж самі скотарі, механіки, інженери, помітивши, що він раптом зник, з фанатичним ревищем повалять сюди і розтрощать усе, що трапиться їм на дорозі. Вони кричатимуть: «Хто вбив нашого Бога?» Шукаючи боговбивців, вони вбиватимуть безневинних… Убиватимуть самі себе. Крім того, це вже тепер не просто батареї, його організм майже не відрізняється від справжнього. У нас уже давно навчилися виготовляти білкові машини…

— Ти не віриш у народ! — запально вигукнув Микола. — Невже ти гадаєш, що скотарі та механіки такі тупоголові?

— Ні, мій відважний Акачі, — замислено відповів батько. — Я вірю в народ. Але народ спершу треба об'єднати, як це сталося на Материку Свободи. А в нас… Безсмертний створив навколо себе касту прислужників, що контролюють кожну людську думку. Звідки ж узятися єдності, коли кожен окремо мовчить, мов німий?..

Раптом стіна кабінету спалахнула голубуватим сяйвом і пролунав громовий голос:

— Ти скінчив свою гріховну проповідь, боговідступнику Ечуко?..

Але на батька голос-грім не справив ніякого враження, мовби він чекав його появи з хвилини на хвилину. Навіть не змінивши пози, Ечука спокійно відповів:

— Я знаю, що ти слухав мене, Єдиний Безсмертний! Ти ні на хвилину не відриваєш свого божественного вуха од моїх грішних уст. Але я мусив розказати синові правду про тебе.

У просторі, який щойно був стіною, виникла постать людини з великою сивою бородою, з грізно піднятим пальцем. І знову пролунав голос-грім:

— Раб божий, ти забуваєш про страшний суд!..

Очі Бога-Отця були такі суворі й страшні, що Микола мимоволі опустив погляд. Та ось він відчув на плечі заспокійливо-теплу долоню Ечуки-батька.

— На тебе чекають друзі. Вони запрошують на Дзеркало Швидких Ніг. Поспішай, сину!.. За мене не турбуйся.

Сповнений тривожним передчуттям, що відгукувалось у кожній жилці, Микола вийшов на вулицю.

…Вона біжить попереду, прудка, блискавична. Кожен рух сповнений такої граціозності, що вона здається не дівчиною, а звуком, високою нотою неземної мелодії. Ковзани ніби самі прикипіли до її ніг — взуття на ногах не видко. Блакитний напівпрозорий костюм щільно облягає її на диво струнку постать, тоненьку талію, плавні овали грудей і пліч. Довге, до пояса, незаплетене волосся вільно розвівається на вітрі. Вона й сама здається його дочкою, дочкою вільного вітру…

Микола також зодягнений у напівпрозорий одяг, як у Палаці Бумерангів. Він мчить услід за Лочею, ковзани ріжуть дзеркальну кригу. Білі сніжинки — певніше, світлова ілюзія, — мерехтять в очах, а пластмасове небо світиться гарно, рожево, ніби ранкова зоря.

Мерщій, мерщій, Миколо! Лоча вже на два кола перегнала тебе. Навіть Чаміно на півкола відстав од неї. Ось вона з'явилася ззаду, шугнула повз Миколу і знов уперед, уперед…

Якась сила підштовхнула Миколу. Він наздогнав Лочу, взяв за руку. Тепер вони мчать удвох. Грає музика, підсилена резонансом рожевої сфери. Дихається вільно й легко, тіло не відчуває ні напруження, ні втоми.

Микола вперше в житті помічає, яке прекрасне може бути тіло дівчини. Не окремо обличчя, не окремо руки, а вся вона разом, усією своєю музичною плоттю, яку так ненавидить Єдиний Безсмертний. Ненавидить тому, що заздрить можливості смертних відчувати легкість і пружність власного тіла, де в кожній твоїй клітинці — свято. Свято радості і здоров'я. Свято великої краси, з якою ніщо в природі не зрівняється!

Тільки дурні можуть уявляти розумних істот з інших світів якимись потворами. Розум народжується із відчуття краси, а краса — із розуму. Розумна істота не може не бути прекрасна. Як Лоча!..

А музика закрадається в серце, охоплює лоскотними хвильками. Чаміно тихо каже:

— Акачі!.. Нам треба