Генріх Саулович Альтшуллер - Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер

працює в іншому місті. Авжеж. Ішлося про те, чи зможуть порозумітися між собою астронавт і розумний мешканець іншої якоїсь планети. Сподіваюсь, ви здогадуєтесь, що проблема ця безпосередньо стосується нас, кібернетиків. Авжеж. Вона стоїть поряд з проблемою кодування і перекодування з однієї мови на іншу.

— Саме так! — вигукнув начальник відділу електронного моделювання, одягаючи рогові окуляри, дуже схожі на директорові. — Тепер я пригадую. Було збудовано два автомати, які могли спілкуватися між собою за допомогою акустичних пристроїв. Один з автоматів назвали “Марсіянином”, а другий… а другий чомусь “Арістотелем”.

— Тобто як це “чомусь”? — обурився директор. — Дитині ясно: що більша часова відстань між розумними істотами, то важче їм порозумітися. Вам, мій юний колего, легше налагодити контакт з марсіянином, ніж, наприклад, фараонові Аменхотепу Четвертому. Тому перший автомат дістав усю ту інформацію, всі ті знання і уявлення, які, на думку істориків, мусив би мати Арістотель чи його сучасник-учений, а другий… Авжеж, з другим автоматом було дуже багато неприємностей. Ми налагоджували його, консультуючись з астрономами, біологами, філософами і цими… ну, науковими фантастами. Страшенно тяжко було! Скільки консультантів — стільки думок.

— Але ж із цього досліду нічого не вийшло, — обережно сказав начальник відділу електронного моделювання, скидаючи окуляри, які заважали йому.

— Що значить “не вийшло”? — обурено спитав директор. — Ви думаєте, що при першій же зустрічі “Марсіянин” мав кинутись на шию “Арістотелеві? Чи, може, ви гадаєте, що вони одразу ж повинні були затіяти бійку?..

Директор строго подивився на принишклих співробітників і несподівано всміхнувся.

— Тоді, три роки тому, нам теж здавалося, що станеться щось таке… — Він непевно махнув рукою. — Перший контакт. Романтика. Авжеж. Але нічого не сталося. Вони мовчали і ніяк не хотіли розмовляти один з одним. Недосконале програмування, помилки в конструкції. Авжеж. І автомати було передано до резервного сховища. З суворою припискою: зберігати акуратно! Про всяк випадок.

— Там усе зберігають акуратно, — сказала дівчина. — Спеціальне приміщення, постійна температура, чистота… Ночами чергує співробітник.

— Який співробітник? — тихо спитав директор. — Дозвольте поцікавитись: який співробітник? — І, не чекаючи відповіді, відрубав: — Сторож! Звичайнісінький сторож! Той самий сторож, мої шановні колеги, якого ви з повагою називаєте дядя Вася.

— Дядя Вася дуже ретельно виконує свої обов’язки, — зауважила дівчина.

— Ретельно, — погодився директор, понуро гладячи борідку. — Аж занадто ретельно. Вчора об одинадцятій ночі він подзвонив мені і сказав, що ці двоє… ну, “Марсіянин” і “Арістотель”… раптом завели розмову. Ви розумієте, шановні колеги? Вони почали говорити. Почали сперечатися.

— Про що? — нетерпляче спитав юнак у ковбойці.

— Ах, вас цікавить, про що? — дуже ввічливо сказав директор. — Я передбачав це і тому вчора дзвонив вам. Вам і всім іншим. Але нікого не було вдома. Авжеж. І до дяді Васі приїхав один я. Так от, “Марсіянин” і “Арістотель” справді сперечалися. Вони кричали скільки було сили в їхніх залізних горлянках. У залі гриміло так, наче працював паровий молот.

— Виходить, дослід усе-таки вдався! — вигукнула дівчина. — Про що ж вони сперечалися?

— Про що? — спокійно перепитав директор. — А ось про що. “Арістотель” запевняв, що в чемпіонаті з футбола на перше місце в групі “А” вийде команда “Крила Рад”. А “Марсіянин” пронизливим і вібруючим голосом, який для нього придумав один фантаст, уперто повторював: “Дурниці, дурниці, дурниці!.. Дев’яносто сім і шість десятих відсотка, Сину Голубої планети, за те, що переможе команда “Динамо”. Авжеж! “Арістотель” сипав іменами гравців, посилався на спортивних оглядачів і… попрошу без сміху! — гаркнув директор. — Не бачу в цьому нічого смішного!

— Ми не сміємося, — сказала дівчина. — Ми хочемо не сміятись. Нічого не трапилось. Просто ці машини погано запрограмовано, оті все.

— Ви так гадаєте? — повернувся до неї директор. — Так от, я все з’ясував. Дядя Вася, чергуючи в сховищі, на протязі трьох років читав уголос спортивні газети і журнали. Він слухав передачі із стадіонів. Більше того, дехто з вас полюбляв заходити туди ранками, так би мовити, аби поділитися спортивними новинами. Авжеж. І ніхто не згадав, що поряд — машини, нехай старі й погані, але машини. Ніхто не згадав, що автомати мають акустичні приймачі, а отже, можуть…

Директорів голос потонув у загальному реготі.

— Не сумуйте, будь ласка, — сказав юнак у ковбойці. — Автомати старі й нічого не варті; вони, власне, не потрібні. Та, якщо хочете, можна легко вилучити цю зайву інформацію про… футбол.

— Ні, ні, тут треба подумати, — заперечила дівчина. — Хай автомати вважалися за невдалі, непридатні, але тепер… тепер вони сперечаються про футбол. Хіба це не свідчення, що машина може мислити, як людина? Тобто майже як людина.

Директор похитав головою.

— Моя юна товаришко! — глузливо промовив він. — Це працюють блоки аналізаторів ймовірності, і тільки. Як можна запевняти, що автомати мислять, коли один із них торочить про “Крила Рад”, а другий — про “Динамо”? Дитині й то ясно: першість буде за “Торпедо”. Ви коли-небудь буваєте на стадіонах?..

Дивне запитання

Анатолій Сергійович Скляров, тридцятилітній професор історії, зручно вмостившись на канапі, всоте перечитував “Трьох мушкетерів”. Кардинал Рішельє викликав до себе д’Артаньяна, і це хвилювало Анатолія Сергійовича, хоч він знав, що все скінчиться щасливо. Кардинал уже вручив хороброму гасконцю патент на Звання лейтенанта, коли за стіною почувся несміливий стукіт. Анатолій Сергійович глянув на годинника: було дві години ночі. Він відклав книгу і підвівся з канапи.

Другу половину дачі наймав учитель математики — тихий, сором’язливий дідусь. За два тижні Скляров, що захопився статтею, яку він писав для історичного журналу, обмінявся із своїм сусідою всього кількома незначними фразами.

Анатолій Сергійович запалив цигарку і підійшов до вікна. Постукали вдруге. Це був дуже дивний стукіт: