Іван Іванович Кірій - Голодна весна, Іван Іванович Кірій

коня, і продовжувала бігти йому назустріч, гукаючи «Стій, стій!» і махаючи правою вільною рукою. І я теж разом з нею загукав коневі «стій!» і замахав лівою рукою.

Кінь, мабуть, розгубився, побачивши нас, стишив біг і, розвернувшись, подався назад, у бригаду.

Там його і зловили віжками конюхи.

Поки ми з Галькою добігли, вони вже відчепили хлопця, а запирханого коня коротко, щоб не одірвався, прив'язали до старого воза біля стайні.

Хлопець лежав горілиць посеред подвір'я понівечений, закривавлений, чорний. Голова схилена набік, права рука зігнута в лікті, а ліва дивно закинута за голову, мабуть, нею тримався за повід і її вивернуло. Біля розтуленого рота червоною стрічкою загусла кров. Був босий і голомозий, у полотняних штанях і висмикнутій із них невизначеного кольору забрудненій сорочці.

І був уже мертвий.

Від несподіваності, від пережитого страху я не впізнав хлопця, зате Галька впізнала одразу:

– Боже, та це ж Володька Давиденків! Як же це він?… – І звела на конюха дядька Дениса здивовано-округлі очі.

Дядько Денис помовчав, пошкріб правицею давно небриту бороду, зітхнув глибоко, аж хлипнуло в грудях, і лише тоді тихо заговорив, дивлячись собі під ноги:

– Він водив коней у сівалці… Перед обідом одна з них упала прямо на ріллі… й більше не встала… Бригадир і прислав Володьку взяти ось цього на заміну, необ'їждженого… Я ще й попередив, дивись, кажу, Володько, щоб не поносив… А він: «Не поносить, дядьку!» Скочив верхи й подався… Тепер ось маєш… – показав чорною, зашкарублою рукою на мертвого Володьку. – Півгодини, мабуть, не минуло – і немає хлопця. Ось тобі й не поносив… Як сталось, що він за руку повід прив'язав?…

– Треба Вірці переказати, – ні до кого не звертаючись, прошепотіла Галька. – Я побіжу через кладовище…

Володька із старшим братом Михайлом і молодшою сестрою Віркою жили навпроти кладовища, на вулиці, що виходила із села. їхня хата стояла другою від поля. Старі батько й мати у них померли напровесні. Спершу мати, а через тиждень батько. Й залишились вони утрьох. Хлопці працювали в колгоспі, а Вірка, яку за гострий язик називали бритвою, – хазяйнувала дома, була їм за матір. Я її не раз бачив у Гальки вдома, з нею дружила старша Гальчина сестра Параска.

Проте бігти до Вірки Давиденкової Гальці не довелося. Десь, може, від Гальчиної хати чи нашої до бригади долинуло її розпачливе голосіння, а невдовзі ми побачили її саму. Вірка бігла серединою вулиці, простягнувши поперед себе руки, і кричала щось нерозбірливе й дике.

Ось вона все ближче й ближче, вже побачила нас на подвір'ї бригади, мабуть, зрозуміла все й закричала ще голосніше, ще надривніше, з усієї сили. Від того дикого її крику у мене аж похололо в душі, а поза шкірою полізли мурашки.

– Ой, де ж він, братик мій? Ой, де ж рідненький? – вбігла вона – розпатлана, з мокрим від сліз обличчям – на подвір'я й, побачивши розпростертого на землі Володьку, впала йому на груди, забилася в риданні: – Та я ж казала тобі, та я ж говорила – прив'яжи коня до тину, а ти й не послухав! Та будь же вона проклята, ота сівба, як вона тебе від нас забрала! Ой, братику мін рідненький, братику мій дорогенький, забери й мене з собою, бо як же я без тебе житиму!…

Її плач, її примовляння брали за серце, вивертали душу. Я відчув, як у мене набігали сльози на очі. Поруч схлипнула Галька. Дядько Денис теж витер шкарубкою рукою сльози з очей.

Жаль було Володьки. Малий же ще, а сіяв у полі, сподівався, що на зароблені трудодні колись дадуть хліба.

Коли Вірка виплакалась і викричалась, дядько Денис взяв її за плечі, допоміг звестися на ноги, погладив долонею по розпатланих косах.

– Годі, дочко, плачем горю не поможеш, Володьки не вернеш. Як воно сталося, розкажи.

Все ще схлипуючи, витираючи сльози на щоках, Вірка розповіла.

З бригади Володька заїхав додому, взяти махорки. Попросив її винести жменю. Вона саме йшла від колодязя до хати, воду несла. Кінь побачив і потягнувся до відра. Володька зіскочив з нього і до Вірки: давай, мовляв, я напою його, а ти біжи по махорку. Зробив з повіддя петлю, накинув на ліву руку, а правою – за відро. Вірка зауважила йому: прив'язав би коня до тину та й напоїв. А Володька: іди швидко по махорку, бо я й так запізнююсь, мене у полі чекають. Вірка в хату, а Володька коня напувати. А цим часом машина легкова, начальницька, з поля у вулицю вскочила і з гуркотом мимо Володьки з конем, тільки курява вихором услід. Кінь схарапудився, став дибки і понісся. Поки Вірка вискочила з двору, тільки слід на піщаній дорозі від Володьки залишився. Кінь поволік його в село, і Вірка побігла за ним.

– Бодай та машина провалилася! – закінчила розповідати Вірка й. знову заголосила: – Ой, братику мій рідненький, братику дорогенький! Та ти ж і голодний був, та ти ж і холодн-и-й бу-у-у-в!…

Ми з Галькою тихенько пішли з бригади, забувши про те, куди збиралися, що хотіли робити. Пішли додому…

Не знаю, як у Гальки, а в мене було гірко на душі, адже майже на наших очах загинув хлопець. Переді мною стояла страшна, вразлива картина: вороний коник волочить на повідді обіч себе курною вулицею Володьку.

А з колгоспної бригади нам услід чулося відчайдушне Вірчине голосіння.

Та нарешті воно затихло, і через деякий час на вулиці з'явилася підвода. Ось вона ближче, ближче, і ми з Галькою побачили, що поряд худющої конячини, яка ледве тягнула воза, йшов дядько Денис, тримаючи в руках віжки, а біля воза, держачись за ручицю, – Вірка з похиленою головою.

Вони везли додому мертвого Володьку.

Проїжджаючи мимо нашого двору, Вірка мовчки поглянула на нас з Галькою і так же мовчки пішла далі.

– Бідна Вірка, – прошепотіла Галька. – Як мені жаль її.

Не знала тоді вона і в голові не покладала, яку без-жалість проявить до неї Вірка. Дику жорстокість.

Але про це попереду. А тоді ми стояли з Галькою у нашому дворі, поки дядько Денис з підводою і Вірка не завернули ліворуч, у вулицю, на якій жили Давиденки.

– Ось так, був Володька і немає, – тихо мовила, зітхнувши, Галька й пішла через дорогу до своєї хати.

– Ось так, дядечку Тарасе, – звернувся я до Шевченка на портреті, переступивши поріг своєї. –