Галина Василівна Москалець - Потрапити в сад

дивний страх перед чужими місцями, де нема жодної знайомої душі. Наче я зовсім уже старий і вріс у землю...»

Грюкнули двері. Петро прислухався. Напевно, Артур пішов проводжати Мойсея Ароновича. Слава богу! Петрові аж легше стало дихати, дарма що йому не дали цінної поради. Артур нечутно з’явився на порозі. Він був незвичайно блідий.

— Ще не заснув?

— Та ні...

— Ходімо пити. Чи тобі погано?

— Все гаразд.

— Ми перебуваємо зараз у смузі сонячної активності. Треба пити.

— То ходімо, — знизав плечима Петро.

Артур — Максиміліан — Петро, прокинувшись уранці, мав би почувати себе вбивцею, але не почував. Він і так довго зволікав, аж Мойсей Аронович приволік свої старечі кості й таки змусив молодого колегу всипати до Петрової чарки ціанистого калію. Артур дивився, як хлопець, ледь торкнувшись губами вина, заціпенів, а потім важко упав на підлогу, зачепивши ліктем пляшку «Троянди Закарпаття». Артур на мить провалився у згуслий морок, а коли розплющив очі, то побачив тіло, яке досі вважалось його власним, а тепер лежало головою до вікна, розкинувши руки, наче покинута лялька. Він застогнав, намагаючись поворухнутися, але чуже тіло ще не перейшло повністю у його володіння. Треба було за всяку ціну встати і знищити сліди. Артур напружив усі сили, щоб зробити перший порух. Якщо йому це не вдасться — тоді кінець.

...Треба думати про тепло, яке обволікає тебе всього, змушує битися серце; про сонце, яке дає життя кожній істоті, гріє її... Можна пити ковтками його промені, купатись у них, розкинувши руки на теплій вологій землі. Поруч — вона. Її звати Марія. Я торкаюсь її теплої гладенької руки, вкриваю її долоню своєю. Наші тіла вбирають у себе енергію зірок, сонця. Ніхто нас не бачить на лузі серед трав і квітів. Нікого нема на цьому острові пам’яті. Він знає, яке на дотик Маріїне волосся: м’яке-м’яке і ледь вологе. Очі в неї заплющені, дихання спокійне. Вона ні про що не здогадується. Її душі нема з нею. Кінчиками пальців він пестить прозорі повіки, торкається зімкнутих вуст. Так можна пестити лише квітку. Вона, Марія, нічого не знатиме. Тіло, яке лежить перед ним, таке беззахисне, тендітне, що хочеться бути грубим, вирвати з нього стогін, крик насолоди, бо все одно воно постаріє, зів’яне, стане тліном, тоді як він безсмертний і може обрати будь-яке інше, котре теж дасть йому право любитися з чужою коханою. Він цілує її ще раз, поклавши долоню на груди. Прокинься...

Ні, не прокидайся. На всій землі ми не знайдемо такої квітучої безлюдної луки, з метеликами, що стають квітками. Ти мій метелик, моя квіточка. Що тебе чекає взимку? Мушко-одноденко, яка ж ти крихітна в порівнянні з тією блискучою зіркою, з котрою я колись візьму шлюб, і ложем нам cтане Чумацький Шлях. Ти нікому не розкажеш свій сон, бо тобі буде соромно. «Більше не треба так робити...» — чує він чийсь голос. Здогадується звідки і свариться пальцем на білу хмарку, що підкрадається до сонця. Треба йти. Відпочинок скінчився. Він цілує Марію там, де б’ється на шиї тонка жилка. І все навколо здригається від болісного стогону дівчини. Це так несподівано й страшно, що він відсахується і йде геть, майже тікає, ніби злодій чи вбивця.

...Артур підійшов до дзеркала. «Наче покійник, — подумав він, угледівши бліде лице з почорнілими губами і тьмяними, глибоко запалими очима. — Не поїду завтра в село».

Вийняв з бару келишок, налив коньяку і випив одним духом. Коньяк прояснює голову. Потім, уникаючи дивитись на свою колишню оболонку, дістав з шафи бутель з нігілятором. Через двадцять хвилин ця моторошна лялька щезне. Артур пішов у ванну, скинув з себе поплямлену вином одежу, увімкнув душ: дуже гаряча вода, потім холодна, знову гаряча, мило, шампунь. Місяців два він не матиме цієї приємності, хіба коли приїжджатиме на вихідні.

Настрій у нього кращав. Завтра неділя, і можна буде гарненько виспатися. Артур обтерся, заліз у піжаму, а одежу намочив, посипавши порошком. Прати йому вночі не хотілося.

Нігілятор спрацював на славу. З’їв навіть шматок килимка, тепер доведеться купувати новий. Артур прибрав зі столу: повні тарілки поставив у холодильник, бруд-

ні в раковину, недоїдки і крихти зсипав у бачок для сміття. Скатертину згорнув. Залишив тільки на журнальному столику коньяк, келишок, пляшку соку і тарілку з бутербродами. На підлозі, коло того місця, де сидів Мойсей Аронович, було страшенно насмічено. «Ото вже переграв, — незлобиво подумав Артур. — Не мине й п’яти років, як сусіди по комуналці з великою полегкістю на серці повезуть цю мумію на цвинтар, не здогадуючись, що плюгавий дідок прожив уже двадцять людських життів і відтепер має право ніколи не вдаватися до цього лицедійства. А мені ще ого-го!»

Артур зітхнув, підмів підлогу, порозставляв усе по місцях. Потім знов пішов на кухню і перемив посуд. Ця робота до біса стомлювала, але приглушувала скімління, яке йшло чи від недосвідченого Артура, чи від колишнього господаря тіла.

«Сиди тихо! — наказав він отому, що борсався в ньому від Петра. — Хай людство дякує, що позбулося ще одного з комплексом неповноцінності. А тебе, голубе, чекав би алкоголізм і біла гарячка. Гм, а раптом я отруїв ціанистим калієм майбутнього Песталоцці або зразкового сім’янина? Та ні, не годиться піддавати сумніву гороскопи. Магія всесильна, хоч я, наприклад, вряд чи зумів би перевтілитись у злісного анонімника чи ката Марії-Антуанетти. Втім, я вчинив сьогодні звірячий злочин, але тут комар носа не підточить, не те що слідчий...»

Він пив коньяк, однак не п’янів. Нараз йому пригадалися мандрівки в космос, й Артур ледве не завив від туги. Простір, захват, астероїди, що розсипаються від одного дотику... Тільки порожнеча велична по-справжньому, бо нічого не означає.

Згодом, після земних мук, буде все: не лише Сонячна система, де знайома кожна каменюка, а Галактика і далі, далі... Нові шляхи, п’янке відчуття, що ти один з небагатьох, хто може не боятися газових туманностей, мільйонноградусної температури, радіації, і що людина ніколи не досягне того, бо вона кінечна.