Євген Вікторович Положій - Мері та її аеропорт

у чому може бути проблема, бо все начебто зробив правильно: сказали піти — пішов, сказали знайти гроші — знайшов, поняті підписали, що ще? Він невпевнено сказав:

— Ну… Треба було знайти… гроші, двадцять тисяч доларів… Отримав «ляльку» у матчастині, вже здав, усе чьотко…

— І хто з тобою ходив?

— Ходив… той… Ходун і… той, Демченко…

— Читай, герой! Та не протокол, а те, що поняті написали! Голосно читай, ідіот!

Слідчий взяв протоколи обшуку, покрутив у руках, потім, затинаючись через старечі каракулі, голосно прочитав: «Я, Кузьменко Володимир Митрофанович, підтверджую, що був присутній при обшуку у квартирі Германа С. за вищевказаною адресою. Підтверджую, що обшук було проведено у моїй присутності. Зазначаю, що поліетиленовий пакунок з грошима, який було начебто знайдено в шафі, був пронесений у квартиру одним з міліціонерів і лежав у нього у внутрішній кишені піджака. Потім пакунок було підкинуто в шафу. Гроші не перерахував, тому сума мені невідома. В іншому з моїх слів записано вірно». Дата, підпис.

— Далі читай! — Романов уже не кричав, він ревів, як морський лев перед злучкою.

— «Я, Польська Вероніка Петрівна, підтверджую, що була присутня при обшуку у квартирі Германа С. за вищевказаною адресою. Підтверджую, що обшук було проведено в моїй присутності. Зауважую, що гроші у вищевказаній сумі один з міліціонерів витяг із кишені і засунув у шафу під одежу, а інший міліціонер дістав їх звідти і показав мені. Інше з моїх слів записано вірно». Дата, підпис.

— Йо тобі по голові!!!

Із трагікумедним виглядом слідчий простягнув руки до вікна і став дивитися, як просвічуються на скупому березневому сонці папери протоколів, наче хотів пересвідчитись, що їх ніхто не підмінив по дорозі або чи вони не фальшиві.

— Потерти не забудь, йолопе! — У Романова скажено запрацював мозок у пошуках виходу. — Це протоколи обшуку, а не бакси! На них немає портретів американських президентів!

Сусіди та їхнє непокоєння

У цей час пані Польська сиділа на кухні, пила чай і слухала дротове радіо. Передавали чергового проповідника, який так і сипав цитатами з Євангелія: «Від цього дня я починаю наводити страх перед тобою на всі народи!», «Я — ловець людей!», «Не вбивай! Не чини перелюбу! Не кради! Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!»

Пані Польська думала про те, що сучасна молодь не має ніякої поваги ні до її віку, ні до педагогічного стажу і що, можливо, вона дарма витратила стільки часу на викладання в університеті. Вона ніяк не могла второпати, як ці міліціонери, представники держави і закону, могли так вчинити? Як вони могли так нахабно і так підступно намагатись її обдурити? Її, заслуженого педагога?!

Відповіді на її питання лежали на поверхні: міліціонери просто не знали та й знати не могли, яка за пані Польською ходила слава. А щодо іспитів, то ще жодній людині у світі досі не вдалося непомітно дістати при ній шпаргалку. Пані Польську найбільше дратував навіть не сам факт злочину з боку міліції, а те, як була виконана операція з підкидання грошей. Їй-богу, студенти робили це значно якісніше. Пані Польській навіть не хотілося вдаватись в етичні деталі. Врешті-решт, вона вже давно для себе зробила висновок, куди котиться цей світ. І більше говорити про це було нічого.

Митрофанович був задоволений собою. Табуретка стояла на кухні, він на неї якраз сідав, на ній вертівся, вставав, знову сідав, але та була непохитною і не подавала жодних намірів розламатися. Він зробив це, нарешті відремонтував табуретку! І тепер з нетерпінням чекав, коли дружина повернеться з магазину.

Що ж до сьогоднішнього обшуку, то Митрофанович вважав, що вчинив правильно. Розцінював свій вчинок як мужній, і маленькі переможні сурми грали в нього в серці. На питання дружини, що там було, відповів, що нічого особливого, зробили обшук, підписав папірці — і все. Він був гордий, що не втратив професійної пильності й одразу помітив, що один з міліціонерів трохи нервує, весь час торкається рукою нагрудної кишені піджака, наче хоче пронести щось через прохідну. Митрофанович придивився уважніше, наче щось хотів спитати, і помітив за пазухою поліетиленовий пакет. Діти! Малі, неосвічені злі діти, які не відають, що коять, яким хтось дав кобуру, засунув туди пістолета і надав владу над долями людей! Інше було справою досвіду. Він ще раз із задоволенням глянув на табурет — тепер можна було йти на вулицю курити. Повернулася дружина, але Митрофанович ані словом не обмовився про своє досягнення, відтягуючи час тріумфу на самий вечір. Дружина всілася в крісло і включила телевізор.

— Серіал? «Дика миша»? Я на вулицю, повітрям подихаю. — Митрофанович відчинив вхідні двері й почув гавкіт пса.

— Баксику, Баксику! — покликав. У відповідь поверхом нижче вдоволено захрюкав пес, грюкнув замок, заскрипіли двері та закректав Андрійович.

Герман та його товариші по нарах

Майже весь наступний день Герман провів спокійно. Камера помірно заповнювалася новими людьми, і до обіду з учорашніх мешканців залишились тільки він і Ґоґі. Сашка, як і передбачалось, тихо відпустили. Герман попросив його зв’язатись з адвокатом і зателефонувати двом своїм знайомим, які, можливо, могли надати якусь допомогу. Сашко пообіцяв, що ввечері, максимум наступного дня зранку, все виконає, як Герман і просив. Герман у цьому чомусь не сумнівався і, чекаючи допиту, лежав на нарах та розмірковував про щастя всіх людей на землі. Перший раз у житті воно видавалось більш реальним, ніж його особисте, Германове щастя. Вплинути на власну долю звідси сильніше він уже не міг. Лишалося сподіватись на нормального адвоката і посмішку долі, яка цими днями стала настільки кривувата, що Герман, фаталіст по натурі, інакше як знущанням вищих сил її назвати не міг. Він усвідомлював, що витягти його з цього бедламу може тільки такий же ідіотський збіг обставин, який і затяг сюди.