Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

особливо українців, усі ці масові перейменування стали холодним душем, я б сказав — просто льодяним. Справжнім шоком. Передусім, коли етнічні росіяни, громадяни України, почали масово змінювати прізвища на схожі, але українські. Як–от: Петров на Петренка, Сідоров на Сидоренка… Так само, як це робили деякі українці, аби просунутися по службі або просто вижити при Російській імперії та при совєтах. А люди творчого складу взагалі змінювали їх чомусь найчастіше на Дніпровий, деколи ще на Деснянський!

Ми з Міхою ледь переконали нашого Петруню, аби не робив цього. Він раптом також захотів стати Дніпровим, мовляв, щоб уже всі знали якої землі син! Але ж у нього таке гарне прізвище — Іванов. На Іванових, колись казали, вся Росія тримається, та й новий прем'єр у них після усіх цих Чекістових і Гебістових також нарешті Іванов! Однофамілець Петрунін.

Можливо, саме те, що теперішній московітський прем'єр також Іванов, і допомогло умовити нашого Мамонта залишитися Івановим. Правда, тоді ще не було тих потворних жерстяних парканів, які наша преса дружно охрестила «залізною завісою» і які його чомусь бісять найбільше. Якби тоді, у перший рік, одразу з'явилися ці потворні «залізні завіси» із дірочками, ніби подзьобані долотом чи киркою, через які, вочевидь, добре зирити на всі боки, самим залишаючись невидимими, нам би навряд чи вдалося зберегти Петруні його прізвище.

Але у перший рік наші «дорогі гості» ще нас так не боялися і від нас аж настільки не відгороджувалися. А може, вони просто так звикли і за «залізною завісою» їм комфортніше, ніж без неї, нехай навіть та завіса із подзьобаної долотом гофрованої бляхи. Бо загрози ж їм, окрім поступової асиміляції, більше ніякої немає, та й просто не може бути. Хоча б тому, що їх до нас привалило майже стільки ж, як і нас самих, та й про нейтронну бомбу ніхто поки що не забуває.

За використання нашої території вони начебто платять і начебто газом. Але, по–перше, ми вже й самі навчилися виробляти його у достатній кількості із тих же сланців, по–друге, «дорогі гості», як завжди, хитрують і тирять безбожно і у нас, і самі в себе. А по–третє, їм того газу тепер самим не вистачає. Бо хоч далі Уралу Льодовик таки не пішов — там просто мерзлота стала ще мерзлішою, тобто глибшою, але на обігрів самих місць видобування йде чимало енергії, а ще плюс Кремль і Мавзолей під ним.

Хоч Москви уже на мапі нема, але Кремль і Мавзолей вони вирішили зберегти за будь–яку ціну і тепер день і ніч розморожують навколо них кригу, збудували гігантську теплицю і гріють, гріють. Вони вважають, що без Кремля і Мавзолею їм буде гаплик. Хоч багато хто у світі вважає навпаки, і наша преса, яка після Семижопенків знову впивається недозованою свободою, активно це коментує. Але я б не смакував чужого горя. Бачу ж, як страждає від цього Петруня.

Мало того, що ті льоди мають властивість постійно наростати, кудись рухатись, а від того і постійні аварії на їхніх газових магістралях, то ще й та нав'язлива затратна справа із обігрівом Кремля з Мавзолеєм. Із нашим Мамонтом як з етнічним росіянином я намагаюся на такі дражливі теми не розмовляти, йому і так нелегко змиритися, що його президент, той, що погрожував нам нейтронним бомбардуванням, виявився кретином. Хоча його радикалізм мене і насторожує. Щодо асиміляції колишніх росіян. Українці ніколи про таке і не мріяли, на відміну від тих же московітів, які ще як були тими допетровськими московітами, то вже собі щось таке замишляли… А нам якось і все одно, ви тільки нашого не чіпайте! І тепер, коли на офіційних міжурядових переговорах новітні московіти, щоб більше нам сподобатися, пробують звертатися українською, наші урядовці їх ввічливо зупиняють, мовляв, є ж перекладачі, — і жодних проблем.

Щодо радикалів я завжди маю сумніви у їх щирості, і наш Петруня не виняток. Бо колишні росіяни, поляки, турки чи греки, які стали українськими буржуазними націоналістами, завжди радикальніші у своїх поглядах за основну масу. Звісно, це підсвідоме: перехід у чужу віру вимагає більшого послуху й ревності хоча б із суто психологічних мотивів. Втім, радикали — це все ж переважно люди фанатичної віри, а Петруня мало схожий на фанатика. Це ще тим юннатам із «Молодої сили» можна повірити, що вони справді кажуть те, що думають.

Якщо вони, наприклад, кажуть, що Міха — колаборант і гнида, то вони його таким і вважають. І якщо національна гідність, солідарність, взаємоповага є їхнім гаслом, то це для них, хочеться сподіватися, і справді не порожні слова. Молоді і мають бути такими. А ми ж із Мамонтом, вважай, застарі уже, щоб без цинізму кидатися гаслами, ми ж іще із дольодовикового… Ми уже молодих не розуміємо, принаймні мали б не розуміти, — їхніх швидких вироків: хто правий, хто винуватий. Надто швидкий у них суд, у тих молодих засранців.

Ще кілька історій зі щасливим кінцем

На нашого Міху хлопці із «Молодої сили» почали полювання десь приблизно у той самий час, коли він запропонував мені цю блатну роботу — бути його водієм–охоронцем. Раніше я й гадки не мав, що бути колаборантом, нехай навіть звичайним заштатним редактором нікому не потрібної у Києві російськомовної газетки, може бути у постльодовиковій Україні такою небезпечною справою… Отож, кілька слів про Міху.

Він був мало схожий на типового колаборанта — людину, яку поєднує з Україною лише прізвище і кров предків і яка вважає, що якраз із прізвищем та предками їй із самого початку і не пощастило. У Міхи щодо цього не було комплексів, мабуть, завдяки мамі — вчительці української мови й літератури, відтак і українська була його рідною. З цим проблем не було. Проблеми лише з тестостероном, тобто із підвищеним його вмістом у крові Міхи. Саме до такого висновку я дійшов, коли дещо пізніше вже почав порівнювати психофізичний тип свого шефа з іншими колаборантами. І бурхливе сексуальне життя Міхи цьому підтвердження.

Це типова риса всіх цих довбаних колаборантів усіх часів і народів — або підвищений вміст тестостерону в