Василь Григорович Ян - Чінгісхан

— Але він ще живий?

— Ні! Коли з підземелля виводили засуджених, туди спустився головний кат Джіхан-Пехлеван і сам задушив святого шейха…

Поспішай порадувати добрим словом зустрічного: можливо, більше не доведеться зустрітися.

Вибравшись із натовпу, Туган потрапив у глуху вулицю, де тягнулися суцільні глиняні стіни. Вулиця привела його до берегів каналу.

Каламутна темна вода тихо текла серед насипаних високих берегів. Довгі незграбні човни поволі посувались, навантажені тюками, хмизом, сіном і баранами, що збилися докупи. «Попливти б у такому човні далеко, до чужої країни… Але хто мене пустить туди, такого брудного, вкритого ранами, в напівзотлілій сорочці»

Недалеко від берега жовтіла піщана обмілина. Туган розташувався на ній, — виполоскав свій одяг, мився, грівся на сонці, відпочивав, заглибившись у свої думки… «Куди подітися смертникові, випущеному з в’язниці? Хто візьме на роботу? Місто тісне, а народу багато, і кожен хоче заробити чашку плову… — Туган подивився на ногу, де ще висіло важке залізне кільце з вибитим написом: «Навіки і до смерті». — Мій старий Мірза-Юсуф не схоче й розмовляти з каторжником, що вийшов з в’язниці; одна лише Бенд-Занкиджа, можливо, пожаліє. Але хіба він посміє показатися перед нею, вкритий язвами, мов прокажений?..

Все ж мені доведеться повернутися до мого хазяїна Кари-Максума. Він дозволить розклепати оце залізне кільце».

Туган почав пробиратися довгою вулицею, де по обидва боки тягнулися крамниці і продавці сиділи на виступах, вкритих килимами. Крам висів на розчинених стулках дверей і лежав на полицях уздовж стін.

Вулиця, завішана зверху циновками, була у присмерку. Проміння сліпучого сонця падало косими смугами, освітлюючи то пару жовтих чобіт, розшитих рожевим і зеленим шовком, то круглий залізний щит, на якому викарбувано сріблом напис із корану, то смугасті тканини, що їх торговці розгортали перед кочівником у малахаї, обшитому вовчим хутром, чи перед купкою жінок у яскравому, строкатому вбранні.

Кузня хазяїна Кари-Максума в Ковальському ряду була крайньою. Звідусіль линув гуркіт молотків, брязкіт залізних листів. Тут ковалі виготовляли зброю: криві шаблі, короткі ножі, наконечники списів.

Раби — перси й уруси — працювали в самих шароварах, у шкіряних пропалених фартухах. Нагнувшись над ковадлом, вони вибивали молоточками майстерні узори на мідних тазах. Інші, хрипко віддихуючи, били важкою балдою по розпеченій штабі заліза. Забруднені сажею хлопчики стояли біля міхів, роздуваючи в горнах вугілля, і бігали з дерев’яними відрами по воду.

Хазяїн Кари-Максум, товстий і широкоплечий, з пофарбованим червоною фарбою кінцем сивої бороди, незлобиво лаючи робітників, сидів на глиняній призьбі, покритій обривком килима, і відповідав на привітання перехожих. Біля нього двоє рабів, один молодий, з випаленим тавром на лобі (за те, що намагався втікати), другий старий, з байдужим закуреним обличчям, рівномірно били невеликими молотками по пучкові залізного дроту. Вони робили найціннішу роботу: не розжарюючи клинка на вугіллі, виробляли холодним способом знамениту узорчату дамаську сталь — «джаухар».

— Ти чого сюди прийшов? Завертай назад! — крикнув хазяїн. — Чи ти думаєш, що я візьму до себе в майстерню каторжника, який побував у Зиндані?

— Дозволь мені взяти молоток, я сам розіб’ю кільце…

— Щоб ти бруднив твоїми злочинними руками мої молотки? Йди геть, доки я не припік тебе щипцями!

Туган одійшов, сповнений гніву за незаслужену образу. Хлопчик ладен був піти світ за очі. Неуважним поглядом він втупився в дервіша, що сів біля стіни. Промінь сонця, пробившись між циновками навісу, яскраво освітив його строкатий плащ, пошитий з клаптів усіх кольорів.

Дервіш, мурмочучи півголосом священні вислови, нашивав великою голкою рожевий клапоть поверх вицвілих синіх, рудих і зелених латок.

Туган стояв, похитуючись від образи й відчаю. Чорна тінь його стрибала, падаючи на коліна дервіша.

— Бачиш, хлопчику, — сказав дервіш. — Я пришив нову латку до мого плаща, а на латку падала твоя тінь. Разом з латкою я пришив твою тінь. Тепер ти міцно прив’язаний до мене і будеш, як тінь, ходити за мною.

Хлопчик кинувся до дервіша і присів біля нього.

— Ти кажеш правду чи смієшся? Я служитиму тобі і робитиму все, що ти накажеш, тільки не проганяй мене!

Дервіш похитав головою.

— Я чув, як цей гордовитий хазяїн проганяв тебе. Чого журишся? Хіба світ став тісний? Будь моїм провідником! Підемо разом звідси до благородної Бухари; Ніколи не залишайся там, звідки тебе женуть, і йди з довірливим поглядом до тих, хто тебе кличе… Тепер ти пришитий до плаща дервіша, і почався час твоїх нових блукань. Іди за мною, мій молодший брате!

Постукуючи посохом, дервіш пішов уперед, а за ним, шкутильгаючи, плентався виснажений Туган. Проминувши кілька кузень, дервіш зупинився на розі вулиці. Там була площадка, де закурений мандрівний коваль порався біля ручного горна. Він був схожий на живий скелет, обтягнутий шкірою. Але тонкі руки звичними прийомами працювали молотком і кліщами на невеликому переносному ковадлі, і один по одному рівномірно і швидко падали в дерев’яну миску з водою виготовлені ковалем чорні дрібні цвяхи.

— Гей, шановний уста![53] Чи зумієш ти розклепати оце залізне кільце і не поранити хлопчика?

— Якщо ти даси мені два чорних дирхеми, то я це зроблю, — сказав коваль, нахилившись до кільця. — Добре, міцне залізо дає падишах на кайдани в своїх в’язницях.