Віктор Степанович Сапарін - Об’єкт 21

— Куля «7» і справді геніальна, — сказав професор. — Знаєте що? Її треба обов’язково знайти. Займіться-но ви цією справою. Приносьте кулю прямо в лабораторію.

— Не знайшов я кулі, — повідомив Проторенко, зайшовши другого дня в інститут до Сергія Івановича. — Закотилася кудись або хлопчаки підібрали… В мене з директором готелю відбулася неприємна розмова: каже, що вперше в своєму житті бачить такий хуліганський вчинок. Ну, а я ж не міг йому пояснити, що нас зацікавило в цих кулях.

— Шкода «сімку», — замислено промовив Сергій Іванович. — Як ви гадаєте, звідки в неї така стрибучість?

— Випадковий збіг, — відповів Петро Семенович. — Матеріали, з яких робиться пластмаса, ви знаєте, не завжди однорідні. Ну ось і вийшло таке сполучення…

— От би роздобути ще кілька куль з цієї партії!

Того ж дня Проторенко дізнався, звідки готель одержав більярдні кулі. Виявилося, що їх виготовила промислова артіль у місті Степовому… Свиридов купив кілька комплектів куль, зроблених цією ж артіллю, але серед них не знайшлося жодного, хоч трохи незвичайного. Схоже було на те, що куля номер сім і справді якийсь рідкісний виняток.

І це дуже засмутила його. У своїй лабораторії Свиридов працював над створенням пластмаси з пружними властивостями. Деякі особливості будови такої речовини вже пощастило розгадати: перші, ще недосконалі зразки були виготовлені в лабораторії, але процесор — він це прекрасно розумів — був тільки на півдорозі до вирішення завдання.

А тут, ніби на сміх, доля послала йому в руки кулю з такого матеріалу, про який професор мріяв, і він, як жар-птицю, випустив її.

— Знаєте, ця куля не виходить у мене з голови! — говорив професор Петрові Семеновичу. — Коли б вона була в нас, то ми зробили б аналіз речовини, з якої вона складається. Наскільки це прискорило б нашу роботу… Ось що: знайдіть її. Ви людина енергійна.

— Але де ж її шукати?

— Та в тому самому місті, де ця артіль, що виготовляє більярдні кулі. Дізнайтеся, з чого і як вони роблять пластмасу.

Наступного дня Проторенко вже був у Степовому, де містився завод, який постачав пластмасу для артілі. З цього заводу Петро Семенович і почав свої пошуки.

Порозмовлявши півгодини з головним інженером, Проторенко цілком пересвідчився, що на цьому маленькому заводі не мудрували і не шукали нових сортів пластмаси. Маленький товстун з обвислими шоками і кислим поглядом відчинив дверці шафи, полиці якої були заставлені білими кубами.

— Тут зразки кожного випуску. Вам треба, щоб вони стрибали? Візьміть перший-ліпший куб! Усі стрибають.

Принесли мармурову дошку, поклали на підлогу; інженер не дивлячись почав брати з полиці куби і кидати їх на мармур. Усі куби підскакували майже однаково. Висота стрибка залежала тільки від того, пругом чи плиском стукався куб об дошку.

— Самі бачите, — з гордістю сказав інженер, — ми суворо дотримуємося стандарту.

Розпрощавшись з головним інженером заводу, Проторенко вийшов на вулицю і сів на лавочці в сквері, щоб обміркувати становище.

Поряд сиділи двоє підлітків і говорили про випадок, який трапився на стадіоні під час тренування футболістів.

— Розумієш, як прилетить ця штука та як ударить! Ну, думав, трибуна вщент, — явно перебільшуючи, розповідав один з них, худорлявий, з блідим обличчям. — На власні очі бачив! Свист такий був — у мене трохи вуха не лопнули.

— Мабуть, теж метеор, такий самий, як і на майдані, — озвався другий. — А може, це щось схоже на те, що в селі Багатопіллі хлопці бачили. Там теж з неба камінь прилетів. Хлопці розповідали, коли приїжджали до нас. Стрибучий якийсь.

«Стрибучий»? Проторенко, зацікавлений випадково підслуханою розмовою, розпитав хлопців про загадковий камінь і вирішив одразу ж їхати в Багатопілля.

Через годину Петро Семенович зійшов з попутної машини прямо біля сільради. Голова Федір Іванович познайомив його з учасниками подій, що відбулися на березі річки. Хлоп’ята розповіли вченому про ракету і незрозумілий предмет, який прилетів з неба, і, нарешті, повели Петра Семеновича до жорна біля загати.

— От сюди, — вказав Вася Аринушкін, — як ударить! Ось на жорні і слід лишився.

— Звідки ж він прилетів?

— З неба, — пояснив Вася.

— І куди полетів?

— Знову на небо.

— Так прямо вгору?

Вася замислився.

— Туди, — втрутився Ваня Скребушкін і показав у напрямку міста Степового. — А прилетів звідти, — Ваня вказав рукою на гори, що стояли на горизонті суцільною синьою громадою.

— А падав він неначе зверху, — невпевнено промовив Коля. — Над головою як засвистить!

— Він і повинен був зверху впасти, — пересиливши хвилювання, сказав Вася. — Хоча й летить по цій… як її… по параболі, а в кінці шляху однаково вниз піде Так же? — звернувся він до Проторенка.

— Так, — згодився той, — якщо предмет летить вільно з великої висоти, то, звичайно, наприкінці падатиме майже вертикально.

— Чому ж тоді він повернув до міста? — спитав Коля.

— А це бачив? — Івась кивнув на жорно.

Воно лежало на невеликому косогорі, на схилі, зверненому в бік міста Степового.

Подякувавши дітям, Проторенко більше не затримуючись у Багатопіллі, повернувся в місто, йому здавалося: предмет, який вдарився об жорно, а потім упав на міському майдані і так здивував футболістів — метеорит. На його думку, це все було одне і те