Олександр Романович Бєляєв - Мертва голова

— І яка ж у вас була практична мета? — спитав Сполдінг.

— Спочатку я не думала ні про яку практичну мету. Відкрити таємницю прекрасного! Вивчаючи узори нотопису і звукозапису, я намагалась у них знайти закономірності. І дещо мені вже вдалося. Потім спробувала сама складати узори і перекладати їх на звуки, і, уявіть, у мене почали виходити досить несподівані, оригінальні мелодії.

Якось я принесла містерові Гоуду складену мною пісеньку. Випадково, разом з нотами, випав з портфеля один з таких узорів. Містер Гоуд зацікавився, спитав мене, що це за кабалістика. Я пояснила. Містер Гоуд сказав:

— Цікаво. Мабуть, цим можна дечого досягти. Ви знаєте, я скуповую у композиторів нові пісні й романси… Монопольно. Тільки для моїх пластинок. У нотному видавництві вони не з’являються. Але з композиторами, не ображайтесь, важко вести справи. Як тільки композиторові поталанить написати одну-дві популярних пісеньки, він починає зазнаватись і загинає неймовірно високу ціну. Так і розоритися недовго. І ось, коли б вам пощастило винайти апарат, з допомогою якого Можна було механічно фабрикувати мелодії, ну хоч би так, як виходить підсумкова цифра на арифмометрі, — це було б чудово. Мені більше не потрібні були б композитори, я звільнився б від їх примх і надмірних претензій. Чудово! Посадити за апарат робітника чи друкарку — і будь ласка! Одна гарненька мелодія за одною падають вам у руки. Тільки крути ручку — гроші самі посиплються. І світ буде наводнений новими піснями Зможете це зробити, міс?

Я відповіла, що не думала про повну заміну художньої творчості машинною і навряд чи це можливо.

— Математичні обчислення не менш складні, ніж ваші композиційні видумки, а проте лічильні машини чудово замінюють роботу мозку. Спробуйте. Я можу субсидувати ваші досліди. Якщо ж ви досягнете успіху, ваше майбутнє буде повністю забезпечене.

Я прийняла його пропозицію.

— І які ж ваші успіхи? — спитав Сполдінг.

— Я вже оволоділа деякими естетичними формулами для математичної побудови мелодії. І якщо ця робота піде з таким же успіхом і далі…

По веранді пройшла місіс Адамс. Була пізня година, веранда майже спустіла. Бульвер побажала Сполдінгу на добраніч і вийшла.

Після того як Сполдінг дізнався, чим займається Бульвер, він втратив до неї будь-який інтерес, як до «сфінкса без таємниці».

Через місяць після розмови з Бульвер Сполдінг якось повертаючись додому в вагоні підземної залізниці, прочитав у газеті:

«Концерну Бекфорда загрожує крах».

Сполдінга цікавило все, що стосувалось піднесення й падіння людей — від долі Наполеона до історії мільйонів Ротшільда й Рокфеллера. І він уважно прочитав газетну замітку. Бекфорд був одним з «гегманів» — професіоналів-жартівників, щось на зразок французьких конферансьє. Це Сполдінг знав. Але далі для нього були новини. Виявилось, що «торгівля сміхом» поставлена в Америці на широку ногу. Вигадування дотепів — такий же бізнес, як і виготовлення капелюхів чи запонок.

І найбільшим «концерном» такого роду було підприємство містера Бекфорда — «першого гегмана в Америці». Він придумував і продавав дотепи, писав скетчі, гумористичні номери для музичної комедії, для працівників естради, клоунів і коміків театру. Наживши на цьому невелике багатство, він почав купувати й перепродувавати чужі дотепи, збирати й систематизувати «світові запаси сміхотворення» — гумористичні книжки, історичні анекдоти, грамофонні пластинки з гумористичними записами. В його каталозі містилося понад сорок тисяч дотепів, жартів, анекдотів. Весь матеріал систематизувався за темами, нумерувався, каталогувався. Будь-який жарт можна було знайти за двадцять секунд.

Щороку каталог поповнювався на три тисячі номерів. Щоб відібрати перші сорок тисяч, Бекфорду довелось переглянути понад три мільйони жартів і дотепів. Замовник вимагав, щоб у програмах, складених Бекфордом, слухач сміявся не менше вісімдесяти разів на годину. Бекфорд перевиконав цю вимогу: слухачі сміялися від дев’яноста до ста разів, а в найкращих програмах навіть — рекордна цифра! — сто двадцять разів протягом півгодини. За теорією Бекфорда, глядачі й слухачі не ганяються за новими жартами, які до того ж важко видумувати. Все, що потрібно для професіонала, — це вміло підібрати старі дотепи.

Теорія ця нібито стверджувалась життям, принаймні справи «концерну» йшли успішно. Бекфорд обріс «дочірніми» підприємствами: кіно, мюзік-холами й іншими і навіть обзавівся банком. І раптом уся ця солідна будівля почала тріщати. З незрозумілих причин слухачі й глядачі сміялися все рідше й рідше: сімдесят-шістдесят-сорок-двадцять разів протягом години замість восьмидесяти-дев’яноста-ста «обов’язкових». Збут скорочувався…

Чому? Сполдінг замислився. Може, Бекфорд не врахував зміни обставин? Криза. Загальний тривожний настрій у країні і в усьому старому світі. Відчуття нестійкості, невпевненості. Бекфорд був грубий практик. Він не намагався висвітлити питання теоретично: заглянути, розкрити природу смішного, вивчити психологію сучасного глядача, слухача, читача. Змінюються люди, змінюється їх ставлення і до смішного. Те, що смішило вчора, викликає сьогодні здивування. Розуміння смішного рухливе й різноманітне. Але якісь же загальні принципи сміху повинні існувати. Може, вони зводяться до п’яти-шести основних «формул». І якщо їх знайти і вміло застосувати відповідно до людей і обставин, люди почнуть сміятися безвідмовно.

А чому ж ні? Сподівається ж Бульвер знайти принципи прекрасного! І якщо так, то… це ж золоті розсипи! Бекфорд був і лишився дрібним кустарем. Він не зрозумів, що сміх не тільки валюта, але й могутня сила. Яка заманлива справа-володіти секретом сміху, примушувати реготати всяких людей при будь-яких обставинах!

У Сполдінга навіть руки похололи. Що ж треба робити? За всяку ціну вирвати у сміху його таємницю. Вивчити питання теоретично і практично. І потім діяти. Нема основного капіталу! Для початку можна запропонувати свої послуги цьому гегману й банкіру Бекфорду, а потім…

Сполдінг так захопився, що хлопнув долонею по газеті і несподівано для себе крикнув на весь вагон:

— Еврика!

Сусідка злякано відступила, а Сполдінг, глянувши у вікно,