Фред Унгер - Червоне доміно

правда, з того боку я ніколи його не чекав. Якби Карін Зоммер не стояла тоді біля вікна своєї кімнати, якби вона не звернула випадково увагу на кабель, могла б статися страшна катастрофа.

Людина не могла придумати нічого подібного. Це був якийсь диявол, диявол у людській подобі. Він ні на що не зважав, йому чужі були всі людські почуття, він прагнув лише руйнувати, нещадно й безжалісно руйнувати все.

Якою невинною здавалася після цього історія з умивальником, про яку розповіла мені Карін Зоммер. Вона не могла знайти пояснення цій пригоді, та й сам я, правду кажучи, не знав, що й думати.

Одне тільки було для мене ясно: за всім цим приховується якесь нове чортовиння. Десь поблизу причаївся ворог. Він десь поряд, десь тут, у темряві, і щомиті може знову завдати нам удару. Це небезпечний ворог — він не боїться ніякого риску і знає, чого хоче. Не якийсь там дилетант, не примітивний злочинець. Тут діяв сатанинський, холодний мозок, і вперше за весь час моєї служби я не міг позбутися почуття невпевненості.

Другого ранку ще перед початком робочого дня я вже сидів у кабінеті майора Бека й доповідав йому.

Що стосується деталей, Бек завжди давав нам повну свободу дій, але вимагав, щоб ми докладно інформували його про все. Він хотів знати навіть про такі речі, що їх ми самі вважали нічого не вартими дрібничками. Дехто лаяв його за це, але я розумів, чому він так робить. Він знав кожну справу свого відділення так само добре, як той, хто сам вів її. Якщо йому треба прийняти якесь рішення, довгі доповіді для цього не потрібні. Він одразу входив у курс справи. Отож я, не кваплячись, почав доповідати. Підсумував усе, що трапилось за ці вісім тижнів з часу пригоди з ключами, розказав, які зробив висновки і як думаю діяти далі.

Він спокійно, не перебиваючи, слухав мене.

— Я не можу ще судити, чи вірні ваші висновки, — сказав він, коли я закінчив. — Найближчі дні покажуть, чи маєте ви рацію. Ви бажали б, як я бачу, і далі вести цю справу самі?

— Так, я хотів би цього. Певна річ, якщо ви згодні.

— Я згоден. Одне тільки: чи не недооцінюєте ви свого противника?

— Не турбуйтесь, товаришу Бек. Я знаю, з ким маю справу.

Він похитав головою і почав ритися в паперах, що лежали перед ним.

— Ні, саме цього ви й не знаєте. Сьогодні вночі ми одержали одну інформацію…

Задзвонив телефон. Бек узяв трубку, якусь мить слухав, потім знову поклав її.

— Це до вас прийшли з візитом.

— Хто?

— Здасться, одна юна дама.

— Я не знаю…

— Он як? Ви не знаєте? — Його окуляри поповзли вниз, а брови — вгору. — Він недовірливо розглядав мене. — Егеж, чували ми вже всяке. Старого горобця на полові не обдуриш. Ох, молодість, молодість…

Це була друга сторона майора Бека. Майор залюбки жартував і піддразнював нас. Він охоче пускав шпильки і на мою адресу— приводом до цього було те, що я й досі парубкую. Правду кажучи, саме в цьому пункті я трохи вразливий, хоч в усьому іншому товстошкірий, як слон.

— Я не чекаю ніякого візиту, — трохи різкувато відповів я. — Дозволите йти?

— Ні в якому разі. Зараз я розповім вам найважливіше.

— В цій історії?

— Так, у цій історії. Але спершу скажіть: як гадаєте, за який час ви упораєтеся з цією справою?

Це було нелегке запитання. Якщо вісім тижнів тому я думав, що тут ідеться про якусь незначну банальну справу, на яку досить однієї доби, то відтоді, з тої пам'ятної ночі, я трохи порозумнішав.

— Гадаю, — нарешті озвався я, хоч особливої впевненості при цьому не почував, — що мені на це потрібно принаймні тиждень. Ви ж самі кажете…

Його окуляри знову з'їхали на кінчик носа.

— Тиждень?

— Так.

Я думав, що зараз він скаже що-небудь про мій невиправний оптимізм і ще раз повторить, що я таки недооцінюю свого противника. Та я помилився.

— Тиждень? Довго! Дуже довго.

— Але ж…

Він порухом руки перепинив мене.

— Я знаю, що ви хочете сказати. Все це так. Такі речі не можна уладнати за один день. І я не збираюсь щось наказувати вам. Для мене тут ідеться про щось зовсім інше. А саме — про те, що в цю неділю — відкриття осіннього ярмарку. У неділю також заплановано показати кран на прес-конференції широкій громадськості. Мені б дуже не хотілося, щоб там знову скоїлось яке-небудь свинство, товаришу Гайєр.

— Ясно. Але я не розумію…

Його порослий волоссям вказівний палець енергійно постукав по календарю пам'ятних дат, що лежав перед ним, геть пописаний червоним і зеленим олівцем — якісь карлючки, цифри…

— Тиждень, товаришу Гайєр, цілий тиждень?! У вас не лишилося тижня часу. Сьогодні в нас уже середа.

Лише тоді я зрозумів, на що він натякає. Я з досадою прикусив губу. Про це я й не подумав.

Якщо сьогодні середа, то мені лишилося рівно чотири дні, щоб знешкодити й посадити нашого ворога за грати. Мало, страшенно мало.

Вказівний палець Бека все ще лежав на календарі.

— Та це лише одна сторона питання, товаришу Гайєр. Це ще не найгірше. Тут додалося іще дещо, набагато неприємніше. Сьогодні вночі ми одержали інформацію про те, що… — він розкрив папку, яка лежала перед ним і витяг звідти якийсь папірець, — про те, що нам слід чекати «гостей» — двох агентів однієї західнонімецької таємної організації. Чоловіка й жінку. Вони також мають завдання втрутитися в цю історію з краном.

— І ви знаєте їхні імена?

— Отож то й є, що не знаю. Про це інформація мовчить. На