Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

своєї схованки і забитися десь у куток. Він повернув назад і незабаром опинився на тому місці, де чверть години тому незнайомий спробував заговорити з ним. Страх перед тим, що він може заблудити, примусив його забути про обережність. Він прискорив ходу. Нічого йому так не хотілося зараз, як досягти того останнього орієнтиру, позначеного у блокноті. Він кинувся бігти. Жінка за скляними дверима крамниці зацікавлено подивилася на нього. Сергій Ворогін помітив це, притишив ходу і пішов далі вже спокійно.

«Якщо я й надалі поводитимуся отак, я загину. Надалі нічого не робити, не обміркувавши як слід. І те, що я вирішу — конче виконувати. Коли я хочу мати шанс на порятунок, треба робити все спокійно і обдумано». Він згадав, що лише кілька годин тому міркував так само, як і зараз; і ця згадка примусила його гірко посміхнутися.

Він вийшов на маленьку темну вуличку і пішов у зворотному напрямі.

«Нічого, перше завдання — знайти шлях «додому», друге — подбати про їжу».

Почуття людської гідності, розуміння свого обов'язку народилося в ньому і потроїло сили.

Врешті він зберіг у собі оте почуття. Безперечно, він постійно не думав про нього, але раптом переконався, що воно існує, існує нестримне бажання жити й боротися, як вищий рефлекс живої людини.

«Ніхто не зможе перешкодити мені зробити те, що я маю зробити. Доволі кошмару, доволі метафізичного самокопирсання, треба обернутися лицем до дійсності».

Сергій Ворогін знайшов таки свій орієнтир — кам'яний місток через маленьку річку, що за кілька сот метрів зникала в тунелі під старовинними будинками.

Він уже хотів повернути назад, щоб вийти на майдан з годинником, коли враз помітив край тротуару перед кафе-рестораном триколісний велосипед з візком, навантажений хлібом.

На вулиці не було нікого. Він рішуче підійшов до коляски і схопив дві ще теплих хлібини, Сергій Ворогін уже хотів сховати їх під шинелю, коли власник велосипеда, кволий і блідий підмайстер пекаря, вибіг з кафе, де він оформляв привезений хліб, і загорлав:

— Держіть злодія! У мене вкрали хліб! Злодій!

Сергій Ворогін, хоч і не знав французької мови, дуже добре зрозумів, що хлопець зніме на ноги весь квартал. Він кинувся навтьоки. Підмайстер разом з кількома відвідувачами ресторану помчав слідом за ним.

Він чув позаду крики переслідувачів і тупотіння ніг, і скоро зрозумів, що його наздоганяють. Він спробував бігти швидше, та йому забракло сил. Легені наче розривало, серце шалено калатало десь в горлі, у голові паморочилось і шуміло. Ноги налилися свинцем і не хотіли слухатись. Він уже мало не падав, коли побачив попереду, як з великої будівлі з металевими гратчастими воротами, — можливо, ринку, виїхав грузовик-сміттєзбирач.

В останньому зусиллі Сергій Ворогін рвонувся вперед, стрибнув ззаду на приступку і вчепився в дошку між лопатою і березовим віником, що з шумом і брязкотом перекочувалися в кузові грузовика.

У скронях важко стугоніла кров, перед очима плавали райдужні кола. Він засапався, і кожний подих викликав біль у грудях.

Грузовик набрав швидкість, об'їхав ринок, помчав вуличкою, звернув праворуч і виїхав на широку магістраль. Сергій Ворогін зрозумів, що врятувався, і одразу ж жадібно накинувся на хліб.

Поступово дихати стало легше, в голові прояснилось.

Машина раптом загальмувала. Він злякався, що вона ось-ось зупиниться, вискочив на ходу, мало не впав на брук і випустив одну хлібину. Хлібину він підняв і витер рукавом. Грузовик, що загальмував і об'їхав дитину, знову помчав далі.

Діти в плащах з капюшонами, стоячи перед великою будівлею з облупленою штукатуркою на стінах, здивовано дивилися на нього. Він привітно махнув їм рукою і швидко пішов вулицею, затиснутою між заводськими цегляними будинками і високим кам'яним муром з битим склом нагорі.

Він відломив шматок хліба і проковтнув його на ходу. Ніколи не доводилося йому їсти щось смачніше за цей чорний і глевкий хліб! Він знову відломив шматок і з'їв його.

«Відколи я не їв хліба? Місяці!»

Відломивши третій кусень, він несміливо подумав, що, мабуть, треба на цьому обмежитись. Але з'їсти хліб не встиг.

Коли він уже підносив кусень До рота, то почув позад себе чиїсь кроки. Сергій Ворогін обернувся і побачив, що до нього наближається чоловік, одягнений в грубу блакитну шинелю, в береті і з широким кинджалом при поясі.

— Нівроку, гарний у вас апетит!

Про всяк випадок Сергій Ворогін ствердно хитнув головою. Він увесь похолов, відчуваючи наближення чогось страшного. Груди наче стиснуло велетенськими лещатами, перехопило подих, а серце мало не розірвалося.

— Клята погода, правда ж?

Сергій Ворогін мовчки відхилився вбік.

Але той підійшов ближче і голосніше повторив:

— Диявольська погода!

Сергій Ворогін кивнув. Це все, що він міг зробити. Він чудово розумів, що треба якось реагувати, але просто не міг цього зробити.

Вони мовчки, бік-о-бік пройшли разом кілька кроків. Сергій Ворогін відчував на собі погляд незнайомого.

«Поліцай! Цього разу це точно поліцай! Моє мовчання, безперечно, здається йому підозрілим. Але що тепер робити?»

Вулиця далі завертала майже під прямим кутом.

Вони минули заводську браму, пройшли повз величезну купу іржавого металевого брухту, що лежала просто на шосе, лишаючи вузький проїзд. Гуркіт машин, уривчастий, пронизливий свист пари, що виривалася із залізної труби над дахами цехів, оглушив їх.

Сергій Ворогін побачив, що вулиця закінчується за триста чи чотириста метрів. Уздовж її аж до кінця простягся мур і заводські споруди.

Несподівано він відчув, що його схопили за руку. Він обернувся. Поліцай похмуро дивився на нього:

— Месьє відібрало язика? Компанія представника влади йому не подобається? Покажіть ваші документи!

Сергій Ворогін вмить оцінив обстановку. Різким рухом він вивільнив свою руку, кинув хлібини і кинувся на поліцая. Іншого виходу у нього не було.

Схопивши один одного в обійми, вони покотилися просто в грязюку.

Сергій Ворогін