Наталена Андріанівна Корольова - Quid est Veritas?

— І ви тут?

— Атож! У такі дні лишатись удома?

— Коли навіть місяць пропав…

— Ще б пак йому не пропасти! Як наш брат лінується й раз на рік на прощу!

— Та ж ми такі: чекаємо, щоб Всемогутній сам до нас прийшов із своєю милістю!

— То правда… Але ж, здається, саме на цю Пасху, таки на це Свято Пшениць[77], зійдуться до Єрусалима всі вірники…

— Дивіться-но!..

— А так! Тож такої Пасхи не бувало! Он, чули ви?..

І роями іскор летіли з уст до уст хвилюючі перекази й новини…

Не стара ще жінка, гарна, але ж така зів’яла й висохла під вилинялими, колись синіми загортками, з великим зусиллям обертала кам’яні жорна. Узяла їх із собою у мандрівку. Дома залишила тільки порожні стіни. Ячмінь, хліб убогих, уже давно зібрано, тому запасів зерна вдома не було. А, крім жорен та пари глиняних горщиків, не було чого й винести з хати.

— Таки дійсно, вся земля зрушила з місця! — на хвилину підняла жінка схилену над жорнами голову.

Підняла й задивилася на імпровізований, на одну ніч побудований величезний табір прочан. Жінки спускають із рамен торби з цибулею, часником та сушеним корінням дикої цикорії[78], звичайної приправи до хліба.

І ці, як і попередні, що стали тут раніш, звалили всуміш свій вантаж на одну купу: глиняні сулії з олією, волохаті, в різних місцях облізлі й витерті міхи з водою… Чоловіки перед відпочинком забивали паколи в землю або припинали до возиків кіз. На возиках умотували мотузами мішки та клунки з зерном.

То тут, то там скреготали жорна…

Надходила-бо суха пора року, що приносить хуртовини й жене хмари гострого піску з єгипетських пустель — ту страшну «єгипетську пітьму», що перетворює ясний день у непроглядну ніч без вечора.

У цю добу не можна мати запасу готової муки: вона гіркне і швидко псується. Необхідно молоти її щодня.

А мука, гіркі зела, часник, цибуля, сушена цикорія та трохи олії — для більшості була вся їжа, навіть і не в святі дні посту[79].

Щоправда, багатші додавали до свого столу ще молока — козячого, овечого чи від верблюдиць. Але ж не коров’ячого! Гебраї-бо вважали корову, що була символом «розпусних» поганських богинь, єгипетської Гатор та вавилонської Асторет[80], за тварину нечисту й коров’ячим молоком гидували.

Багато прочан мали з собою намети, ткані з чорної козячої вовни[81]. Але більшість не обтяжувала себе такою зайвиною, дарма що часами ночі бували холодні[82].

Але скрізь над потоками й джерелами, куди вели шляхи, особливо в околиці Єрусалима, в скелях-пісковиках природа і попередні мандрівники та пастухи видовбали багато печер із безконечними переходами та розгалуженнями. Траплялись і такі велетенські печери, що могли вмістити й до трьох тисяч людей, відповідну кількість верблюдів або інших тварин[83].

Тому багато з них, що не мали намету, вишукували на ніч печеру. Бо ж, коли зривався самум-сухомряка, то на висоті пів-зросту людського валив із ніг не тільки людину, але й верблюда…

Нині ж, мов той нестримний самум, над валками людей перебігали хвилі, повні надій-сподівання… І тривоги…

— Буде!.. Людоньки, щось буде! Щось має бути! — гомоніли гуртки людей.

— Адонаї! — вирвався побожний голос і враз погас.

Необережному пригадалося невчасно, що в Єрусалимі було під страхом побиття камінням заборонено взивати в цій формі Всевишнього[84].

— Кажуть: Раббі з Назарета обіцяв зцілити нараз усіх-усіх немічних, що прибудуть на свято!..

— Тож із нашого ось села веземо всіх до одного! Хто ж бо нас порятує?!

— Але ж… — оглядався оповідач, притушуючи голос до шепотіння..

— Ніби…