Юрій Тис-Крохмалюк - К7

поручення дядька. Шукає праці у зразковому підприємстві, щоб здобути добру інженерську практику. Коли Семен спитав його про прізвище, він подав моє.

— Московський нахаба! — заговорив я до Гаськи.

Семен відмовно похитав головою.

— На жаль, у мене нема вільних місць. Це замала фабрика, щоб ви могли здобути потрібну вам практику.

— Але мене поручив ваш дядько.

Семен глянув йому в очі, що мало означати щирість і відкрите серце.

— Чи ви знаєте мого дядька?

— Познайомився з ним нещодавно.

— В тому і справа. І ви нічого не завважили в ньому?

— Ні! — відповів ніби здивовано агент.

— Мені дуже прикро говорити на цю тему. Але коли ви впали жертвою дядька, мушу вам сказати. Мій дядько маніяк. Про це знає ціле місто, в якому він живе. Ніхто вже не дивується його витівкам і вчинкам. А я маю клопіт. Присилає мені молодих людей до праці, якої я не можу дати, бо не маю. Ви не перший тут і не останній!

Співчутливо глянув Семен на агента.

— Нічого прикрішого для мене нема, як відмовити комусь у потребі. А мушу це робити. Приїжджають молоді люди, яких манить романтика тропічних країн. Уявляють собі, що тут без зброї, наприклад, небезпечно жити. І кожний з них, якщо не має рушниці, то принаймні револьвер носить у кишені. А я цього дуже не люблю. Розмовляти з кимось, хто тримає зброю в кишені? Ух!

Раптом його голос змінився:

— А ви також, мабуть, маєте зброю. Наприклад, у правій кишені піджака! Вийміть, будь ласка, і покладіть сюди на стіл!

Заскочений таким велінням агент збентежився на момент, але швидко спам’ятався. А я зрозумів намір Семена. Він хотів знати, з яким завданням прийшов агент. Могло бути таке, що він мав наказ дістатися на фабрику, щоб нас шпигувати. Але могло бути і таке, що прийшов із зброєю, щоб шантажувати Семена, або — що гірше — «зліквідувати» на московський спосіб. Мої нерви напружилися до крайніх меж, я був відповідальний за щасливий кінець цієї справи.

Агентові появилися лихі блиски в очах. Не спускаючи його з уваги, я помітив кутом ока, що Гаська прицілилася на нього, спокійно й уважливо.

Агент сягнув рукою до кишені. Не витягнув негайно пістолі, і ця одна десята секунди рішила про все. Гаська натиснула спуск апарату, а я скочив до дверей. Агент не встиг підняти пістолі проти Семена. Скрикнув з болю, струм електронів викликав сильний корч у його тілі, а в той час я відібрав пістолю.

— Заряджена і відбезпечена! — поглянув я на зброю. — Хотів убити тебе!

За мною ввійшла Гаська.

— Коли він на мить зупинив руку в кишені, я здогадалася, що він відбезпечує пістолю і готовить стріл. І я впакувала в нього електронний набій.

Прийшов покликаний підпільник, і ми обидва відвели агента геть. Корчився з болю, коли мусів рухати ногами. Усе пішло гладко. Два рази в московську морду і два зуби на землі вчинили його м’яким. Признався до свого завдання: вбити Семена приглушеним пострілом з пістолі і вийти з бюра, або стероризувати кожного, хто б станув йому на дорозі. Поза тим не знав нічого — маленький виконавець чужої волі. Виявив нам тільки, що його пани повернуться сьогодні о третій годині. Якщо це правда, то вже були вдома й відкрили, що мене, їхнього в’язня, нема!

Семен подзвонив до Рауля й розповів цілу подію. За хвилину приїхала поліція й забрала москаля геть.

— З цього виявляється, що найвищий час зникнути з цього терену. Кожна година для нас дорога! Гасько, треба повідомити в бюрі, що ми обоє виїхали на відпустку на місяць, шість тижнів, чи як хочеш. Візьми з собою у валізку що потребуєш, ми теж приспособимося до дороги, і за п’ять хвилин збірка в цій кімнаті!

— Як це так за п’ять хвилин? — запротестувала Гаська. — Я мушу подумати, що з собою взяти: сукенки, штани, светри та багато дечого іншого. Куди ми їдемо? Від цього залежить, що маю взяти з собою. Вам здається, що дівчина як ви: сорочку в течку і готов!

— За п’ять хвилин збірка! Як тебе не буде — їдемо обидва!

Гаська грюкнула дверима.

— Ти серйозно? — опитав я Семена.

Він засміявся.

— З годинником у руці можу тобі сказати, що за п’ять хвилин Гаська буде тут.

За п’ять хвилин ми з малими валізками у руках зійшли у підвал.

— Чим поїдемо? Автом?

— Можна літаком, а там винайняти авто до посілости дядька. Але літак може експлодувати в повітрі. Наше авто, що стоїть надворі, теж може бути підготоване ними. Поїдемо іншим возом.

Ми йшли підвалом до невеликої комірки, а там у куті стояла стара машина. Семен потиснув укритий ґудзик, і машина легко відсунулася вбік. Ми ввійшли в коридор, і за нами негайно закрився отвір, яким ми ввійшли. Скоро прохід поширився у велику підземну залу, ще не викінчену. Стіни в кількох місцях не були ще вкриті цементом і пластичним матеріалом. І тут стояло велике нове авто.

— О, я його ще ніколи не бачила! — скрикнула Гаська. — Дай мені, Семене, я поведу!

— Пізніше, а поки що я виїду за місто.

Коли авто ледь рушило з місця, розсунулася стіна. Ми виїхали на полянку позаду фабрики в незаселеній околиці. Травою доїхали до дороги, а з неї на шосе. Гаська і я оглянулися. На схилі горба темнів отвір, яким ми виїхали. Він засувався поволі назад, і незабаром знову зеленів спокійний схил гори. Семен круто повернув на шосе, і ми помчали вперед.

— Може, не завважили нас! — сказав Семен.

— А може, і завважили! — відповів я.

Ми мчали найвищою скорістю, а я постійно оглядався, чи хто не переслідує нас. На рівному шосе я ввімкнув радар. Незабаром прилад виявив, що за нами