Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

дівчаток. Їй розповідав про те, як він, власними руками задушив скаженого фокстер'єра, що напав на нього, і про те, як вони з батьком заблукали якось у пустелі Каракуми і врятувалися тільки завдяки його, Лодиній, кмітливості. Маша всьому вірила. Її кругле, дуже смагляве обличчя з кирпатим носом завмирало від жаху, великі карі очі нерухомо дивилися на щуплого Лодю. Інколи вона перебивала оповідача й схвильовано питала:

— Ні, Лодько, ти зізнайся: невже… невже ну от ніскілечки не було страшно?

— Що ж тут страшного! — знизував плечима Лодя. — Не розгублюйся — і все.

Маша від надміру почуттів мотала головою, і груба золотава коса била її по плечах.

— Ні… ні, Лодько… Ти… ти якийсь надзвичайний! Ти просто людина без нервів!

Серце Лоді приємно завмирало від таких слів. Він уже мріяв про те, як би справді довести Маші, що він «людина без нервів».

Якось надвечір Лоді та Маші доручили сходити в сусіднє село й запросити на піонерське вогнище голову колгоспу, якому було надано звання Героя Соціалістичної Праці.

До села було кілометра півтора.

Ліворуч уздовж польової дороги простягався лан вівса, праворуч упритул до дороги підступав ліс. З самого краю росли молоді ясно-зелені ялиночки; за ними, немов оберігаючи малюків, стояли дорослі ялини з важкою синюватою глицею на опущених гілках.

Маша раз у раз уповільнювала ходу, вдивляючись у глибінь лісу.

— Угадай, на скільки простягається цей ліс? — говорила вона. — Не знаєш? До самої залізниці, більш як на двадцять кілометрів! Євстигній Іванович, начальник табору, сказав, що коли хто-небудь піде в цей ліс без вожатих, то його відразу вирядять додому. Знаєш чому? Бо в цьому лісі не тільки діти, а навіть тутешні колгоспники часом плутають: кружляють, кружляють, а вийти не можуть.

— Ото мені ліс! Ти справжнього лісу не бачила, — відповідав Лодя і вже обмізковував нову оповідку про свої пригоди в Уссурійській тайзі.

Овес скінчився. Дорога відійшла од лісу й побігла навскіс через луг. Десь у кінці лугу бовваніли довгі будівлі колгоспної ферми. На лузі, кроків за п'ятнадцять від дороги, пасся великий чорний з білими плямами бугай, припнутий до стовбура самотньої берези. Порівнявшись з бугаєм, діти зупинилися.

— Берендей, — шанобливо сказала Маша.

Лодя мовчки кивнув.

— Його тиждень тому в колгосп привезли. У череду його не пускають.

— Знаю, — сказав Лодя.

— Його все село боїться, — знову напівголосно заговорила Маша. — На тому тижні, коли його вели в стійло, він коня заколов рогами, а у вівторок рахівник на велосипеді їхав, то він на нього… Рахівник прямо з велосипеда через паркан перескочив і тому зостався живий.

Усе це Лодя вже знав. Знав він також, що Берендей не підпускає до себе жодного з працівників ферми і що ладить з ним тільки колгоспний зоотехнік, який і привіз Берендея звідкись з-під Ярославля.

Берендей перестав скубти траву, підвів голову і, стоячи боком до дітей, стежив за ними блискучим некліпаючим оком.

— Ходімо, — сказала Маша. — Він чогось дивиться на нас…

Лодя побоювався корів, а бугаїв і поготів. Саме тому він і не зрушив з місця.

— Лодю, ходімо! Бачиш, він дивиться на нас.

— Не бійся. Не з такими мав справу.

Яку він мав справу з бугаями, Лодя ще не вигадав, та Маша його й не питала. Вона тільки дивилася то на щуплого Лодю в широких і довгих, не на нього, трусах, то на здоровенного бугая, в якого чорна лискуча шкура туго обтягувала кожний м'яз.

Бугай, певно, був надійно припнутий до берези. Лоді так і кортіло здивувати Машу своїм неймовірним самовладанням. Він заклопотано звів брови і сказав:

— Схоже, що налигач біля рогів перетерся.

— Ой!.. Лодько, правда?

— Так. Я зараз перевірю. Відійди якнайдалі про всяк випадок.

— Лодько, вернися! Ні, це просто божевільний якийсь! — закричала Маша, відступаючи по дорозі назад.

Лодя не звернув на цей крик ніякої уваги. Розміреною ходою він підступав ближче до бугая. Берендей повернувся рогами до Лоді і з шумом видихнув повітря: «Хух!» Від цього «хух» у Лоді відразу ослабли ноги. Він краєм ока глянув на Машу. Та стояла вже біля самого лісу й кричала:

— Лодю, не треба! Лодю, що ти робиш?!

Це підбадьорило Лодю. Він ступив ще кілька, на цей раз дуже нерівних, кроків і зупинився за півтора метра від бугая.

Берендей опустив роги, сильно вдарив себе хвостом у бік, і знову почулося: «Хух!»

— Ну-ну у мене!.. Ти не дуже! — кволеньким голоском сказав Лодя і ступив бочком ще крок.

Берендей мотнув головою, наче бажаючи скинути налигача, що подвійною вісімкою обплітав роги, і рушив до Лоді. Однак налигач напнувся і вивернув йому голову так. що одне око стало дивитися в землю, а друге — в небо. Бугай заревів протяжно й розкотисто. Маша заверещала. У Лоді щось стиснулося в животі. Він хотів був утекти, але побачив, що бугай стоїть так, як і стояв, і налигач міцно тримає його.

«Доторкнуся до морди й піду!»

Лодя знов бочком підступив до Берендея, сильно витяг ліву руку і, підлесливо примовляючи: «Бицю, бицю…», ткнув «бицю» вказівним пальцем у м'якого теплого носа. Берендей не поворухнувся. Лодя відразу посміливішав.

— Ну-ну! Не на того натрапив, — сказав він голосно, щоб Маша могла почути, і знову штурхонув бугая в носа, на цей раз кулаком.

Берендей незграбно позадкував. Тепер можна було з гідністю піти. Лодя повернувся й подався до Маші, намагаючись не квапитись і не оглядатися назад. Не оглядатися було дуже трудно, бо позаду було чутно якесь важке вовтуження. Однак Лодя не повернув голови. Він навіть вдав на обличчі безтурботну усмішку. Так Лодя пройшов приблизно половину шляху. І раптом він побачив, як Машине обличчя перекосилося, почув, як вона вереснула несвоїм голосом, як її ніби вітром змело й понесло дорогою до табору. Лодина