Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

навколо поставили потрійну варту, і навіть у самому форті розставили пости. Після зруйнування блокгауза солдати вважали за краще спати біля коней. Для майора і Кет у колишньому кабінеті коменданта було влаштовано дві постелі а ковдр, які загін брав з собою в дорогу. Тут ще уціліли дубовий стіл з обвугленим, верхом і нижня частина зовнішньої стіни. Кет спочатку мала спати у льоху, розташованому під будинком коменданта: він лишився непошкодженим, і в ньому було найбезпечніше. Але дівчина нізащо не хотіла лишатись у задусі серед непроглядного мороку, і зрештою їй теж дозволили спати просто неба.

Стояла глибока ніч. Адамс разом з Томасом був на варті. Вже дві години вони мовчки лежали один біля одного на піщаному горбі з південного боку від форту.

— Ти мусиш покінчити з цією справою, — раптом сказав Томас.

— … Найкраще було б покінчити з усім, усе одно я ні на що не здатний, — з мукою вирвалось в Адамса.

Томас довго нічого не відповідав.

— Побачимо, — згодом почав він знову, — може, ми ще знайдемо золото? Ферма не йде мені з голови. Ми повинні заплатити.

— Замовкни, — грубо урвав Адамс, — ці мрії не варті жодного пенні.

— Ти мусиш повернутися до землі, Адамсе, і до худоби. Там твоє місце. Скільки живу на світі, не зустрічав кращого за тебе господаря на фермі.

— Але це аж нітрохи не обходить пройдисвітів із земельної компанії. На мені вони не матимуть ніякого зиску.

Чоловіки замовкли, бо щось раптом привернуло їхню увагу. На піщаній вершині, ще далі на південь, несподівано з'явився кінь. Він витягнув голову і голосно заіржав.

Адамс і Томас помітили, що на інших сторожових постах теж занепокоїлися: звідти гукали, щоб вони приготували ласо і підкралися до мустанга. Дехто повідв'язував від припони коней, щоб у разі потреби взяти участь у полюванні. Але не встигли вони приготуватись, як сталося таке, що звело нанівець усі їхні сподівання. Над луками промайнула тінь — ледве вловима для ока — і ось уже на жеребці сидів гнучкий вершник. Він рвонув коня угору, і здиблена тварина з піднятими передніми ногами застигла на вершині — саме тобі втілення сміливості. З глумом вершник підніс руку і помахав своїм ворогам блискучим томагавком. Потім усе зникло в нічній прерії, наче привид.

Близько десятка раурайтерів поскакали навздогін. Пролунали постріли, але кулі випускали навмання, і майор наказав негайно повернутися. Треба було берегти боєприпаси, бо ж ворог пограбував транспорт і під час вибуху знищив останній запас у форті.

Цієї ночі у всьому гарнізоні панував неспокій, гнітючий настрій. Ніхто не спав. Усі чекали якоїсь нової диявольської витівки вождя, котрому вдалося так хитро втекти. Адамс пригадав настрій, що панував у блокгаузі два роки тому після вбивства старого індійця. Тоді всі почували себе так само. Кожний чекав чогось, але нічого не сталося. Токай-іхто мав звичку завжди діяти так, щоб вороги нічого не могли передбачити. Година збігала за годиною. Адамс і Томас узяли на себе подвійну варту і лишалися на посту аж до ранку. Адамс ніяк не міг заспокоїтись, хоч і намагався зосередити увагу на місцевості, де в темряві кожної миті могло статись щось несподіване. Хлопець не міг позбутися дивного почуття, що з усієї ватаги він лишився останній і що на нього чатує помста і смерть. Останній?.. А сам Червоний Лис, убивця, певно, ще й досі живий. Але він, мабуть, перебуває в надійному місці. Тут, на Ніобрарі, Адамс був єдиним, хто уцілів із шукачів золота. І він мав необережність сказати Токай-іхто, що й досі не облишив наміру знайти золото. Тепер, звичайно, йому не буде пощади!

Адамс прислухався, намагаючись очима пронизати пітьму. Але так добре розпізнавати все в темряві, як Тобіас, він ще не вмів. Різниця полягала в тому, з двох чи з дванадцяти років починаєш вправлятися в цьому мистецтві.

Навкруги панувала непорушна тиша. Тільки трава погойдувалась на вітрі.

— Слухай-но, хіба не краще тобі повернутися на ферму, — раптом знову почав своєї Томас. — Ти ще не знаєш, що то за життя бути вічним наймитом або солдатом чи ставити пастки на звірів і ніколи не вилазити з боргів. Тео і я, ми скоштували цього життя. Саме здирство — от що це таке. Треба мати власну землю або гроші.

— Замовкни! — запально крикнув Адамс.

Але Томас і не збирався мовчати.

— Адамсе, Адамів сину, Після десяти років важкої праці на вашій фермі твій старий погнав нас, щоб ми тобі нарешті сказали правду. Він сказав, що більше не має чим платити і мусить продати худобу та все інше, і лише тоді, може, стягнеться на потрібну суму. Тому ми й прийшли до тебе. Тепер ти знаєш усе.

— Чим же я можу допомогти? Адже я такий самий злидар.

— Тоді звели нам прикусити язика і стріляти у червоношкірих, поки в нас самих не влучить якась куля.

Розмова урвалася. Адамс знову почав думати про Токай-іхто, якого всі боялися і через якого вони тут лежали на варті. Адамс теж боявся дакоти, однак зненависті до нього не почував. Що має робити юнак, коли батька його вбили і грабують в нього землю? Токай-іхто примусив блакитні мундири з повагою ставитись до себе, і це певною мірою навіть тішило Адамса. Ворожість індійця він сприймав, як цілком природну річ, і так само не міг його зневажати чи ненавидіти, як бурю або вогонь.

Нарешті настав ранок. Гарячого сніданку не було. Всі їстівні припаси загинули під час вибуху. Їсти хотілося страшенно, аж у шлунку буркотіло, а в розпорядженні команди були лише ті ранцеві запаси, що їх узяв з собою загін, вирушаючи в дорогу. Єдиний, хто добре попоїв, це Тобіас. Він наловив у річці риби. Кет здалека жадібно поглядала, як індієць смажив свою здобич у гарячому попелі. Але з Тобіаса був поганий кавалер. Він з'їв усе чисто сам аж до останньої рибинки.

Дівчина побрела далі,