В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

питущим? — недовірливо запитав Андрій.

— Відверто кажучи, я не вважаю вас тверезником, Андрію. Коли ви пішли з пивзаводу й перестали пити пиво, я думав, що нарешті алкоголь, як і нікотин, зазнав поразки в боротьбі за вашу душу. Виявилося, що тільки здалося. Спирт ще тримає вас. Не так міцно, як раніше, не так сильно, як інших. Але він для вас чимсь схожий на секс, Ви спокійно можете розмірковувати про жінок, про взаємини з ними. Але варто вам зачепитися за трохи оголені чи навіть ледь опуклі під одягом груди, то вас уже може занести аж до ліжка. Я правий?

— Так, ви маєте рацію, Анатолію Борисовичу. Поки пляшка закоркована, вона для мене майже не існує. Але досить її почати… Все! Поки дно не побачу, не зупинюся.

— Тому…

— Тому краще не відкорковувати, — закінчив фразу Андрій.

— «І якщо око твоє спокушає тебе, — усміхнувшись, сказав лікар, — вирви його й кинь від себе: краще тобі кривим увійти в життя, ніж з двома очима бути ввергнутим у геєну вогненну».

— О, ні-ні, Анатолію Борисовичу! — заблагав Андрій. — Я вам вірю, ціную вашу думку, але я ще не готовий до розмови на такому рівні. Взагалі, коли я чую «геєна вогненна», то якось весь внутрішньо напружуюся. Мабуть, я ще не засвоїв цю термінологію. Напевно, з такими, як я, треба говорити якоюсь іншою мовою. Ну, наприклад, краще бути однооким нормальним, аніж двооким ідіотом. Або щось подібне.

— Гаразд. Я ж не духівник ваш. На ці теми, справді, поговоріть, краще з ним. А від мене як від лікаря вам порада. Беріть сина з собою. Тим більше, що ви обіцяли відвезти його в Миколаїв за гарне навчання й поведінку. І дружину, звичайно, беріть. Вона цього заслуговує за статусом. Зверніть увагу — я усміхнувся. На письмі наприкінці цієї фрази я б обов’язково поставив смайлик.

— О’кей, лікарю.

— Ви ще скажіть мені «вау!», — докірливо поморщився лікар.

— «Вау» я вам не скажу. Сам не люблю, — жорстко сказав Андрій. — Взагалі не люблю, що так багато американізмів у нашій мові. Як можу — пручаюся, але з «о’кей», вважайте, змирився. Надто вже багатопланове й часто вживане слово. Та й есемеси з електронною поштою привчили, що досить послати дві букви «о» й «к», щоб усе було ясно.

— Не виправдуйтеся, я ж жартома, — усміхнувся лікар. — Я знаю про вашу українську місію.

— Місію? — здивувався Андрій.

— Авжеж. Хто, наприклад, каже «мур», а не «стіна», «хатній телефон», а не «домашній», «есемес», а не «есемеска», «йой», а не «ой»? Про «вау» я й не згадую.

— Йо-о-ой! — артистично вигукнув Андрій. — Підловили. Але ж яке смачне слово «йой»! А пам’ятаєте, як Маяковський захоплювався українським словом «чуєш»?

— Пам’ятаю, що захоплювався, але не пам’ятаю де. Навіть зачепило… Я раніше творчість цього товариша добре знав.

— Анатолію Борисовичу, мене теж зачепило. Ввійдіть-но в інтернет. До речі, ви як пишете «інтернет», з великої букви чи маленької?

— З великої.

— А я прихильник письменника Лук’яненка, який вважав, що інтернет, як і телефон, як і телеграф потрібно писати з маленької. Та менше з тим. Уводимо два слова «Маяковський» і «чуєш». Ну?

На екрані монітора з’явився вузенький рваний стовпчик віршів під заголовком «Борг Україні».

— О! — жваво вигукнув Андрій. — Навіть в українському перекладі є. Може, й справді варто його з великої літери писати цей інтернет, коли вже це таке чудо техніки.

— «Борг Україні», — прочитав лікар. — Переклад з російської Леоніда Первомайського.

Псевдонім, мабуть…

Я немало слів придумав вам, важу їх, і хочу, аж розчулись, щоб зробились віршів всіх моїх слова важучими, як слово «чуєш».

— А от ще фраза прикольна, — підхопив Андрій:

«товаришу москаль, на Україну зуби не скаль».

— Досить, Андрію, — різко урвав його лікар. — Мову ви, як ніхто інший, знаєте. Та щодо цих рядків ви помиляєтеся. Повірте фахівцеві. Те, що по-справжньому Маяковський мову не цінував і не знав, доводить хоча б те, що чого це раптом він взагалі оголосив слово «чуєш» чисто українським словом? Це слово з давньоруським коренем, загальним для багатьох слов’янських мов. Це слово є й у Даля, і в Ожегова, воно зустрічається в російській літературі здавна. Маяковського ж зацікавило ширше вживання цього слова, і саме тому, що воно годилося для агіток. «Даєш п’ятирічку в три роки!», «Чуєш, буржуй, чим пахне пролетарський кулак? «— щось у цьому стилі. Так, воно йому подобалося. Він, до речі, був дуже талановитим рекламщиком і творцем брендів. «Нигде кроме, как в Мосселъпроме» — і таке інше… Він саме з тих талантів, які все б встелили рекламою. Аби лиш заплатили й дали волю. Заперечувати його талант не можна. Але, навіть, якби Маяковський завчив увесь український словник, легше від цього Вакулам і Оксанам, у яких більшовицька влада відбирала нажите добро, не стало б. Маяковський сам особисто не грабував селян, не саджав у в’язниці, не заганяв у колгоспи. Але він дуже талановито сприяв утвердженню радянської влади, канонізації її вождів і командирів, створенню легенди про революцію. І чим більше таланту, даного від природи, він вклав у цю «дезу», тим більшою є його провина. Цвєтаєва, отримавши звістку про його смерть, як жінка великої душі й поетеса, пожаліла поета й сказала, будучи впевнена, що він вистрілив собі в серце: «Виходить, все-таки, було серце…»

— Ну, Анатолію Борисовичу, ви вже зовсім тему заполітизували. Може, ви й маєте рацію стосовно людських якостей Маяковського, але я ж про конкретний вірш казав. Ви ж не станете критикувати танець маленьких лебедят Чайковського через нетрадиційну сексуальну орієнтацію композитора?

— Не стану. Але чому цей танець так люблять виконувати чоловіки, переодягнені в балерин, напевно, варто задуматися.

— Холєра ясна! Ну ви даєте!

— Добре,