Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

гірше, аніж мертвий. Я зробив все, що в моїх силах, аби врятувати її. Я віддав все…

— Це був дуже небезпечний вчинок, ви втратили забагато сил, це може погано для вас закінчитись. І ще невідомо, що буде з нею.

— Мені байдуже, що буде зі мною. Я знаю, чим це все закінчиться для мене… Однак головне, що у неї хоч буде шанс.

Аеніль помітила, що чоло Евагора спітнію. Для нього ця розмова була важкою. Він раз по раз поглядав на майстра, що ледь тримався на ногах, але нічого не наважувався сказати.

— Послухай, Евагоре, у мене до тебе прохання, — голос майстра з гнівного змінився на стомлений, у ньому звучала надія.

— Я виконаю все, що скажете.

— Тільки спершу пообіцяй, що це залишиться між нами. Я не хочу, щоб ти довіряв такі важливі речі тій Ірене…

— Я за неї ручусь, вона…

— Я знаю її краще, ніж ти, Евагоре. Я навчав її з першого дня в Академії, з дванадцятирічного віку. Вона хороша жінка, але я б ніколи не довірив їй Клан. Вона завжди забагато на себе брала, пробувала непосильні для неї речі. Як от недавні її досліди. Навіть я з таким не мав справи й не можу передбачити, чим це все закінчиться. Утім, передчуваю недобре…

— Вона найсильніша серед нас, — нерішуче вставив Елітіс.

— Так. Ірене вже зараз сильніша, ніж я, а згодом буде тільки зростати. Одначе в неї немає досвіду, вона не знає, як правильно застосовувати свою силу. І вона занадто емоційна, вразлива й непередбачувана. Я не можу довірити їй Клан. Тому після моєї смерті ним керуватимеш ти.

— Але ж, майстре, я…

— Це моє рішення і його підтримали усі, хто має право голосу.

— Добре… Я постараюсь виправдати вашу довіру, — тепер вже у Елітіса тремтів голос. Не від слабкості, а від страху перед майстром Стесагором.

— Тепер щодо прохання.

— Я нічого не скажу Ірене, якщо ви наполягаєте.

— Я особисто наказав їй не втручатися у все, що пов’язане з цим. Вона зрозуміла чому, тому сама не розпитувала. Я хочу довірити особисто тобі догляд за Оріоною після моєї смерті або коли я вже не в змозі буду їй допомагати. Більше ніхто не матиме права навіть наблизитися до неї.

— А я зможу?

— Зможеш. Для подальшого догляду твоїх сил і здібностей має вистачити. Можеш консультуватися з майстром-цілителем, йому можна довіряти. Утім навіть він не має права підходити до Оріони. Тільки ти й та дівчина-медсестра, що прибиратиме у палаті, як там її звати.

— Добре, майстре, я постараюсь виконати це.

Стесагор кивнув і пошкандибав зі сходів. Майстер Елітіс пішов за ним, легенько його притримуючи.

Аеніль була налякана почутою розмовою. І їй було соромно від того, що вона підслуховувала. Дівчинка вже збиралася виходити, коли почула якийсь шум позаду себе. Із завмерлим серцем вона обернулася. Велетенське ліжко, яке спершу здалося їй порожнім, насправді не було таким.

Те, що вона прийняла за нерівно застелену ковдру, насправді виявилося маленькою дівчинкою, років семи. Пацієнтка була майже непомітною на ліжку. Коли перелякана Аеніль втупилася у неї, дівчинка повернула голову й відкрила очі. Цей рух дався хворій дуже важко, а в очах Аеніль побачила такий біль, що їй стало моторошно. Вона почервоніла й пробурмотіла:

— Вибач, будь ласка, — і вискочила з кімнати.

На чолі Аеніль виступив піт, а серце шалено гупало. Вона швидко повернулася у крісло біля кабінету лікаря й стала чекати Емблу далі. Однак через кілька хвилин вийшов сам лікар, здивовано глянув на Аеніль і сказав:

— Де ви були? Ембла вже пішла.

Аеніль знову почервоніла.

— В… в туалеті…

— Гм… Ну добре, йдіть. Ваша подруга вже, мабуть, у вітальні.

Аеніль нічого не залишалося, як швидко покинути шпиталь. Вона бачила, що вигляд у лікаря був похмурий, але розпитувати щось про Емблу не наважувалася.

На сходах вона ще раз зіткнулася з медсестрою Івонною. Та виглядала ще більш пригніченою, ніж раніше. Здавалося, от-от заплаче. Аеніль могла її зрозуміти. Доглядати за такою хворою — це не кожен витримає.

* * *

Протягом наступних днів Ембла не хотіла розповідати подрузі, що їй казав лікар. Та й Аеніль не дуже розпитувала, точніше, взагалі не питала, бо вміла поважати чужі таємниці. Їй було достатньо того, що Ембла стала виглядати більш життєрадісною і менше тривожилася. Аеніль вважала, що це через візит до цілителя.

Аеніль не розповіла Емблі про підслухану розмову, бо та могла розбовкати це далі. Дівчинці було страшно подумати, що б сталося, якби майстер Елітіс довідався про підслуховування його розмови. По всьому відділенню ходили чутки, що він пов’язаний з Темними, і Аеніль його боялася. Тепер ще більше, ніж раніше.

* * *

Якось пізно ввечері Аеніль йшла галереєю з боку внутрішньої сторони замку. Вона поверталася із додаткового уроку музики, де готувалася до свого виступу. Попереду дівчинка почула якийсь шум і сміх. Це її стривожило. Подібний сміх вона не раз чула на свою адресу, і він не віщував нічого доброго. Звуки лунали із відчинених дверей одного з навчальних класів. На галерею виходили двері класів, де викладалися різні мови. Аеніль підійшла й обережно зазирнула у яскраво освітлену кімнату. Побачене її вразило.

У класі була та дівчина зі схованим обличчям, з якою Аеніль вже стикалася у цій галереї, та ще два хлопці розбишацького вигляду. Аеніль їх якось бачила на спільних заняттях для всіх відділень, вони постійно порушували дисципліну. Були з відділення чарівників, тому знали чимало чар для знущань над іншими.

Зараз вони забавлялися тим, що жбурляли невеличкі вогняні кульки у дівчину, котра забилася у куток. Її мантія була повністю мокра, немов вона скупалася в озері. Схоже, що це була заслуга хлопців.

— Чого ти боїшся? — засміявся один. — Ми ж лише