Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

а сам на ще більшій, але обтяжливій для нього висоті, підпирався третім. Зблизька було видно, як безсилі краплини зривалися з водяного стовпа, стикалися в леті зі своїми розімчаними вгору посестрами, а часом, розшарпані, підхоплені вихором збуреного тим невпинним фонтануванням повітря буяли, перш ніж упасти в басейн. Своїми коливаннями, своїм рухом угору і вниз вони порушували і м’якими своїми випарами скрадали стрункість і пружність цього стовбура, увінчаного довгастою хмаринкою, згромадженою з міріадів крапелинок, ніби фарбованих у золотаво-брунатну барву, хмариною, що, незмінна й воднораз легесенька, прудка, небитка, нерухома, линула до інших небесних хмар. На лихо, досить було повіяти вітру — як звідти на землю летів кососік, а то й відколювався якийсь неслухняний струмінь, і коли роззява не тримався на шанобливій відстані, він міг промокнути до рубчика.

Про один досить прикрий випадок — із тих, що зазвичай приключалися тоді, як зривався вітер, я й хочу зараз оповісти. Віконтесу д’Арпажон запевнили, ніби дук Ґермантський — насправді ще відсутній — перебуває з дукинею де Сюржері в рожевомар-муровій галереї, куди можна було потрапити, поминувши подвійну колонаду, яка височіла біля цямрини басейну. І от як віконтеса д’Арпажон збиралася пройти повз одну колону, сильний подмух теплого вітру збив струмінь і скропив так рясно прекрасну даму, що вода потекла за викот сукні, і дама промокла як хлющ, буцімто її занурили в купелю. Одразу ж неподалік почувся ритмічний рик, такий гучний, що могло його б почути ціле військо, але уриваний короткими паузами, ніби він був звернутий не до всього війська, а по черзі до кожного підрозділу: то великий князь Володимир від усієї душі сміявся над душем віконтеси д’Арпажон — потім він любив хвалитися, що це був один із найкумедніших випадків у його житті. Коли хтось із милосердних гостей зауважив москалеві, що потерпіла заслуговує, мабуть, на жаль, і що висловлене ним співчуття було б до вподоби тій, хто у свої сорок із гаком гордо дає собі раду сама і незворушно витирається шарфом, байдужа до води, що злосливо періщить у цямрину водозбору, великий князь, людина доброго серця, визнав за потрібне послухатися цієї ради, і тільки-но ущухли останні сальви сміху, як почувся новий рик, рик іще гучніший. «Браво, стара!» — гукнув він, ляпаючи в долоні, як у театрі. Віконтесі д’Арпажон не сподобалося, що її моторність хвалять коштом її молодости. І коли хтось, намагаючись перекричати гомін води, який, проте, легко заглушував громовий зик великокняжого голосу, сказав їй: «Здається, його імператорська високість вам щось мовить», вона заперечила: «Ні, то він маркізі де Сувре».

Я пройшов через сад і знову піднявся сходами, де потому, як принц зник зі Сванном, гості зібралися довкола барона де ІІІар-люса, — так, коли Людовік XIV покидав Версаль, люд збирався ще тісніше біля його брата. Коли я проходив повз барона, він мене спинив; слідком за мною йшли дві дами і молодик; вони наближалися до нього, щоб привітатися.

«Це дуже мило, що ви тут, — сказав він, подаючи мені руку. — Добривечір, пані де ля Тремуай, добривечір, люба Ерміні!» Мабуть, барон згадав, що він казав мені про свою ролю глави Ґермантського дому, а що не зумів притлумити свою досаду, то зобразив на своєму виду втіху, проте його аристократична пиха та істеричність одразу ж надали їй форми безмежної іронії. «Це дуже мило, — повторив він, — а надто потішно». Та й давай гагакати, щоб засвідчити тим своїм гагаканням свою нібито радість і водночас — безсилля людського слова її передати; тим часом деякі гості, знаючи його неприступність і схильність до диких вибриків, цікаво наближалися, по чому з майже непристойним поспіхом брали ноги на плечі. «Годі, не гнівайтесь, — сказав мені барон, торкнувшись мого плеча, — вам же відомо, як я вас люблю. Добривечір, Антіоше, добривечір, Луї-Рене! Фонтан уже бачили? — спитав він мене радше ствердним, ніж запитальним тоном. — Правда, гарно? Дивовижно! Могло б бути ще ліпше, звичайно, якби чимось у ньому пожертвувати, — тоді б у цілій Франції не було більшого дива. Але його й так можна назвати шедевром. Бреоте вам скаже, що ліхтарики там повісили даремно, але скаже тільки для того, аби ви забули, що ця безглузда думка виникла у нього. Та загалом він так і не зумів спотворити водограй. Спотворити твір мистецтва куди важче, ніж створити його. Зрештою ми вже давно невиразно передчували, що Бреоте поступається своїм хистом перед Юбером Робером».

Я знову влився в потік гостей, прибулих до палацу. «Чи давно ви бачили мою прегарну кузину Оріану? — спитала мене принцеса, яка щойно покинула своє крісло сприходу і нині вкупі зі мною ішла до вітальні. — Вона незабаром має приїхати, ми з нею бачилися вдень, — додала господиня дому. — Вона мені обіцяла. До речі, ви, здається, обідаєте з нею та зі мною в четвер у королеви італійської в амбасаді. Там будуть усілякі високості, я страх як боюсь!» Принцесі Ґермантській високості навряд щоб були страшні: у її салонах роїлося від княжат крови, а «мої славні Кобурги» вона проказувала таким тоном, яким могла б сказати: «Мої славні песики». Тож «я страх як боюсь!» вона додала просто з глупоти, яка у світовців бере гору навіть над марнославством. Про свою генеалогію вона знала менше, ніж перший-ліпший учитель історії. Що ж до своїх приятелів, то вона хизувалася тим, що знає їхні прізвиська. Спитавши мене, чи я обідаю на тім тижні в маркізи де ля Бюльби, яку часто називали Бульбою, і, діставши від мене заперечну відповідь, принцеса помовчала. Потім, лише на те щоб похвалитися дешево здобутою ерудицією, щоб продемонструвати, що гавкає з усіма в одну дірку, докинула: «Бульба» — жінка приємна з усіх поглядів».

Під час нашої розмови з принцесою ввійшло дуцтво Германське. Але приступити до них мені не пощастило, бо в мене вчепилася турецька послиха, — показуючи мені на господиню дому, яку я щойно покинув, вона гукнула, хапаючи мене за руку: «О! Яка ж вона чарівна, принцеса! Вона стоїть вище за всіх! Якби я була мужем, — додала вона з одробиною східного схиляння і чуттєвости, — я присвятила б усе своє життя цьому небесному створінню». Я відповів, що й сам так думаю, що знаю ліпше двоюрідну її сестру, дукиню. «Та де! Жодного порівняння! — заперечила