Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Це я! Томас! Новачок! Точніше, передостанній новачок…

Томас поморщився і похитав головою, сподіваючись, що ніхто його не почув. Зараз він поводився, як останній бовдур.

Тиша.

Він обійшов товстий стовбур розлогого дуба і зупинився як укопаний. Шкіра вкрилася сиротами. Попереду був цвинтар.

Невелика галявина поросла густим бур’яном. Із землі де-не-де стриміли прості дерев’яні хрести, поперечини яких були примотані до стовпів напівгнилими від часу мотузками. Могильні хрести були пофарбовані білим, та, вочевидь, поспіхом, бо подекуди дерево лишилося недофарбоване. На хрестах були вирізані імена померлих.

Томас нерішуче підійшов до найближчої могили і присів роздивитися, хто в ній похований. Тут було так темно, що хлопцеві здавалося, ніби він дивиться крізь чорну пелену диму. Птахи притихли, наче вже облаштувались на ночівлю, і навіть комахи майже не дзижчали. Тільки тепер Томас зауважив, наскільки вологе лісове повітря — на лобі й на долонях проступили великі краплини поту.

Він нахилився до хреста, встановленого, вочевидь, зовсім нещодавно. На ньому було ім’я — «Стівен». Ім’я викарбували, явно не розрахувавши місця для напису, адже літера «н» була дуже маленькою і ледь вміщалася на краєчку.

«Стівен, — міркував Томас. Йому раптом стало шкода померлого. — Що з тобою сталося? Може, тебе до смерті дістав Чак?..»

Він підвівся і пішов до сусіднього хреста, що майже потонув у чагарях; земля на могилі була тверда як камінь. Хай хто тут спочивав, він явно був одним з перших померлих, бо могила видавалася найстарішою. Тут лежав Джордж.

Томас роззирнувся: тут було ще кількадесят могил, дві з яких видавалися такими ж свіжими, як і перша. Раптом Томасову увагу привернув сріблястий відблиск, не надто схожий на блиск жука, але так само дивний. Хлопець перетнув цвинтар і опинився біля могили, прикритої чи то пластиком, чи то склом з брудними краями. Він спробував роздивитися, що там, усередині, а коли зрозумів, то з жахом відсахнувся. То було щось на взірець віконця на могилі, в якій лежали останки людини.

Цікавість пересилила огиду, і Томас нахилився, щоб детальніше оглянути могилу. Вона була вдвічі менша за звичайну, та воно й не дивно, адже в ній виднілася тільки верхня половина небіжчика. І Томас згадав розповідь Чака про те, як один сміливець спробував спуститися в порожню шахту, але щось його перерубало навпіл — воно прилетіло з глибини. На склі Томас ледве зміг розрізнити надряпаний напис:

Півшлапака мають усіх застерегти: Крізь шахту Ящика звідсіль не утекти.

Дивно, але Томас мало не розсміявся — надто вже неправдоподібною видалася йому історія. Втім, він одразу ж подумки вилаяв себе за несерйозність. Похитавши головою, хлопець попрямував читати написи на інших могилах, аж раптом просто перед ним, за деревами на протилежному боці цвинтаря, знову пролунав хрускіт гілок.

Потім ще. І ще. Ближче й ближче. У лісових сутінках неможливо було нічого розгледіти.

— Хто тут? — злякано скрикнув Томас. Відлуння було таким, наче він у тунелі. — Серйозно, це вже геть не смішно.

Неприємно зізнаватися самому собі, що на смерть перелякався.

Той, хто ховався за деревами, не відповів і, відкинувши всі спроби приховати свою присутність, побіг, гучно продираючись крізь лісову гущавину. Томас скам’янів од жаху, зрозумівши, що хтось, огинаючи цвинтар, суне на нього. Коли невідомець був уже (судячи зі звуку) всього за декілька футів, в тіні дерев Томас мигцем побачив худорлявого хлопця, який біг дивним підстрибом.

— Якого дідь…

Та ще Томас не договорив, як хлопець вискочив з лісу. Томас устиг лише побачити блідошкіру постать з величезними очима, яка скидалася на привида. Томас скрикнув і спробував утекти, але було запізно. Примарна постать підстрибнула в повітря й навалилася на нього згори, мертвою хваткою вчепившись у плечі. Томас гепнувся на землю, зачепив чийсь могильний хрест, зламавши його навпіл, і добряче дряпнув собі спину.

Він викручувався і щосили гамселив нападника, але той, вочевидь, не збирався здаватися і знову атакував. Геть блідий, кістлявий, клацаючи зубами, нападник видавався почварою з нічного кошмару, але Томас розумів, що має справу з людиною, хоч і несповна розуму.

Невідомець щосили вкусив його за плече, і Томас скрикнув од болю; викид адреналіну додав йому сил — він уперся долонями хлопцеві в груди і щосили відштовхнув від себе.

Противник упав горілиць, розтрощивши при цьому могильний хрест — пролунав різкий тріск.

Томас навкарачках позадкував, жадібно ковтаючи повітря, й лише тепер зміг як слід роздивитися божевільного нападника.

Це був отой хворий хлопець.

Це був Бен.

Розділ 11

Схоже, Бен ще не цілком видужав відтоді, як Томас бачив його в Домівці. Зараз на ньому були тільки шорти, і біла шкіра, що обтягувала кощаве тіло, нагадувала папір, яким щільно огорнули пучок хмизу; на тілі пульсували зелені набряклі жили, хоча виступали вони вже менше, ніж добу тому. Налиті кров’ю очі дивилися на Томаса так, наче Бен збирався перегризти йому горлянку.

Бен присів, готуючись знову кинутися в бійку. Раптом у правій його руці з’явився ніж. Томас заціпенів од жаху, не вірячи, що це відбувається насправді.

— Бене!

Томас різко обернувся на голос і побачив Альбі — той стояв на краю цвинтаря в темному лісі, скидаючись на привида. Томас із полегшенням зауважив, що Альбі тримає великий лук і, натягнувши тятиву, цілиться просто в Бена.

— Бене, — повторив Альбі, — якщо ти зараз не вгамуєшся, світанку ти не побачиш.

Томас перевів погляд на нападника — той зі злістю дивився на Альбі, облизуючи пересохлі губи. «Що з ним сталося?» — подумалося йому. Хлопець перетворився на справжнього монстра, але чому?

— Якщо вб’єш мене, — заверещав Бен, бризкаючи слиною з такою силою, що вона долетіла до Томасового обличчя, — то вб’єш не того! — він знову