Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

підйомних воріт, у невеликій сторожці під склепіннями башти групка вартових зібралася довкола замкового хорунжого, пана Лоя. Низенький і товстенький пан Лой сидів на дерев’яній лаві. Попри те, що все його кумедне тіло, здавалось, складалося лише з неохопного черева, посадженого на куценьких ніжках, з круглою пробкою замість голови, пан Лой завжди мав гідну поважну поставу, особливо коли розмовляв зі своїми підлеглими. Вартові гуртком стояли довкола нього.

— І ви самі це бачили? — допитував їх пан Лой зі зневажливою ухмилкою на круглому блискучому обличчі.

— Аякже, та пан і сам тоді вибіг на площу…

— Гм, — махнув рукою пан Лой, — коли ж це я вибіг? Пізно! Він-то, мене повидівши, і кинувся навтьоки, підібгавши хвоста. Так що й слід застиг… Коли б я з вами був у ту пору, як він на міст влетів, не втік би він од мене, нізащо, хоч би верхи на відьмі сидів. А чого ж ви його не ловили?

— Де ж його ловити? Сам пан бачив, — Семен торкнув було його за стремено, та й гепнув, мов неживий.

— А чому гепнув? Га? — прикрикнув пан Лой. — Бо неуки ви, гречкосії, от що! Хто ж до чорта так просто підходить? Ти спробуй простого бика за ногу взяти, то й він тебе рогом бодне! А ти чорта хотів рукою піймати! Тьху тільки! — сплюнув він убік. — І більш нічого! Ось я вже пізно на площу прибіг, — вів далі пан Лой, прикладаючись до похідної баклажки, що висіла в нього при поясі, — а чи ви бачили, як я кинувся його доганяти? — обвів він присутніх переможним поглядом, підіймаючи плечі і вип’ячуючи груди вперед.

І, хоча вартові чудово пам’ятали, як пан Лой поспішно сховався в сусідньому домі, але слова його були вимовлені таким упевненим тоном, що їм і справді здалося, — мабуть, вони помилилися, і то був не пан Лой, а хтось інший.

— Отож, — продовжував пан Лой, насолодившись ефектом своїх слів, — і не будь я пан Лой, зі славного герба Свічок, коли б оцей самий диявол не трапив мені до рук, якби ж я, на лихо, не забув удома однієї штучки. Так! А все тому, що ви боягузи, а не військові люди, та й не знаєте нічого! Слухайте ж: перший проти них засіб от що, — він підняв ефес своєї шаблі, що утворював хрест, — другий — заговорна молитва, а третій… — тут пан Лой зам’явся і потім додав таємничим шепотом. — Третього нікому не можна розказати! Мені його один чаклун передав і страшне на нього закляття наклав. Так! А, думаєте, мало я на своєму віку відьом переловив? Ого-го! — задоволено потер він руки, слідкуючи за зляканими і цікавими обличчями своїх слухачів. — Деякі, ті, що молодші, навіть загравали зі мною, — підморгнув він бровою і поправив свого щетинистого короткого вуса. — Та ж їм, бідолашкам, теж обридає все зі своїми чорнопикими паничами водитися, а був я, треба вам, панове, сказати, і молодцем, і красенем першої руки. І-і! Жінки мліли! Не одна панна через мене прогулялася на той світ, м-да! — оглянувся він, взявшись в боки і зсунувши шапку.

Слухачі кинули сумнівний погляд на кругленьку постать пана Лоя, але ці слова були вимовлені так впевнено, що вони з ним погодилися.

— Отак-то! А згадалася мені одна історія, — вперся він лівою рукою в коліно і, приклавшись до баклажки, обтер вуса рукавом. — Славна була штука! Хто інший на моєму місці зі страху би з місця не зрушив, а я… Та ось, слухайте! — Пан Лой посунувся на лавці, широко зітхнув, при чому сколихнувся весь його величезний живіт, розправив вуса, відкашлявся і почав:

— Було це під Смоленськом… Обложили ми його… Нудьга у стані, нудота смертна! Битв великих немає, а от тільки моримо місто. От влаштували ми бенкет… Та й пробенкетували до півнів… А мені додому через ліс дорога… Йду я, в голові постукує, на серці тоскно… Хоч би, думаю, чорт якусь відьму послав чи сам попався мені для розваги… І тільки я це, панове, подумав, як переді мною вона і є! Молоденька така, гарнісінька, як панночка… Усміхається мені, пальцем манить! Я за нею, а вона в хащі… Я за нею туди, а вона ще далі, дражниться зі мною! Лечу я по ярах, по проваллях, через пеньки перескакую, а вона то вигляне, то знову сховається… Тільки ж я ухитрився, плигнув із розбігу та й ухопив її… Що б ви думали? На рівному місці спіткнувся і зірвався в якийсь яр… Лечу… міцно відьму тримаю, а мене щось товче та й товче… Скотився на дно, а воно як затопить по довбешці, аж іскри посипались… Я глянь, — а це я не відьму, якусь сучкувату колоду тримаю… Перекинулася, шельма!.. А то раз я із чортом у карти грав… Вигадали цікаву гру, назвали її дьябелкою… Не такий сатана страшний, як його малюють, не такий і хитрий… Завжди у людській подобі ходить, лише рукавички на руках… А от, у якій подобі був той, кого ти перший побачив?

— Такий, як ми, — неохоче заговорив наймолодший із вартових, — тільки плащ на ньому вогненний, як жар, з очей іскри сиплються, у коня вогонь із ніздрів валить.

Тихий шум біля входу перебив його слова.

Очі пана Лоя одразу ж стали круглими, мов у сови, багряні щоки зблідли, погляд застиг.

— Чули? — спитав він.

— Чули! — тихо відповіли йому.

Кілька хвилин тривала повна тиша.

— Гм, — урешті відкашлявся пан Лой, поправляючись на лавці, — певне, собака блукає, їх тут… — але пан Лой не договорив: на дерев’яному мості виразно залунав звук важких кроків.

— Кроки! — насилу вимовив тремтячим голосом молодий вартовий.

Кроки залунали ще виразніше, але на мості нікого не було видно.

— Йде! — шепнув інший, хапаючись за мушкета.

— Ок… ок… ликни, — ледве зумів сказати пан Лой.

— Хто йде! — боязко крикнув молодий вартовий.

Відповіді не було.

— Гасло! — гучно крикнув інший.

І раптом серед повної тиші виразно та голосно почулося: «Червоний диявол!» — і червона, як вогонь, постать виросла у баштових воротях.

Не крик, а якийсь здушений зойк сколихнув склепіння. Всі кинулися тікати, немов розсипані клубки. Пан Лой