Микола Данилович Руденко - У череві дракона

Але чутки — справа ненадійна, статечні люди на них не покладаються. Отож односельці придивлялися: у якому гнізді осяде ця птаха і якої заспіває?

Стосовно гнізда чекати довелось недовго: оселився дядько Параска у Марини, матері Якова. Це ж він з її корівчиною з’являвся на вигоні. Що зайда почне женихатися до Марини, а та йому не піднесе гарбуза — це, звісно, з’ясується не одразу. А проте шила в мішку не сховаєш — люди небавом догадуються, що діється в хатніх закапелках, коли гас у каганцях вигорить. З гасом було сутужно гак само, як з пшоном, хлібом, матерією — одне слово, усім тим, що війни в людей відбирають і, відгримівши над зубожілими хатами, не завжди повертають. Отож на спочинок вкладалися рано — щойно кури нишкли на сідалах.

Яків спершу не показувався на вулиці, а зі школи повертався покрадьки, поза городами, щоб уникнути натяків і відвертих глузувань. Це ж відомо: коли в хату приходить новий батько, дитині завжди моторошно. І хоч хліб стає білішим чи навіть з’являються чобітки, все одного світ робиться невеселим і незрозумілим, а хата втрачає затишок. Як же мав потерпати Яків, коли і дорослі, й ми, галасливі шибайголови, обвішані полотняними торбинками для зшитків та каламарів, не вельми делікатно виявляли зацікавленість його долею? А дехто й просто тицяв пальцем:

— Гай-гай, бачите, хто пішов? Синаш дядька Параски.

Або кричали не без лукавства:

— Гей, Якове! Де ти батькову спідницю сховав?

А дядько Параска, мовби для того, щоб довести; він таки справді дядько — почав у Марининому дворі рити колодязя. До Якова він ставився лагідно, але не нав’язував йому своєї уваги. Дав хлопцеві волю: хочеш зі мною дружити — дружи, а не хочеш — як знаєш.

Доки можна було викидати землю лопатою, дядько працював сам, а відтак змайстрував вороток, щоб витягувати баддею. До воротка стала Марина, бо колодязь у дворі — то є найбільше багатство.

Якось воно так зчинилося, що в більшості односельців негайно ж виникла потреба щось позичити у Марини або хоч пройти повз її двір. Ніби й не зважали на оту роботу, а тільки й мови було про неї. Щоправда, не про саму роботу (в ній нічого дивного не було), а про дядька Параску й тітку Марину. І все менше вчувалося глуму в людських балачках, все більше односельців схилялося до слів діда Самотоя:

— Чому люди спарувалися, те діло не наше. Мабуть, їм так жити легше. Оце й одвіт увесь. І не треба плескати язиками, мов на ставку праниками. Хай самі метикують, як їм біля власних статків поратися.

Після загибелі батька наша сім’я відпала від шахти — мати одразу ж повернулася до землеробства, їй допомагали старші сини, а моїм обов’язком було по світанковій росі виганяти худобу на пашу.

Серед поспіль неписьменних дядьків дев’ятилітня дитина, що так-сяк оволоділа букварем, виглядає дивовижею. Старші брати ставилися до мене то зверхньо, як взагалі ведеться, то змушували читати засмальцьований шмат газети й тоді щиросердо дивувалися: де ж цей шмаркач бере оті незнайомі слова? Насипали в клаптик газети дрібно покришений самосад, їдкий дим продирався аж під череп, але чудернацькі слова відлітали тютюновим димом — не вкоренялися в селянських головах.

Моє читання по складах («про-ле-та-рі-ат») робило мене в їхніх очах дорослішим, ніж я був насправді, і це забезпечувало мені передчасну самостійність. Скільки себе пам’ятаю, ніхто не опікувався мною — я був вільний, мов шпаченя, що вже обросло пір’ям, але ще не навчилось літати. Воно стрибає по бур’янах, шукаючи поживи, — відомо лише Богові, виживе чи загине, так ні разу й не злетівши в небо. Та якщо вже злетить, то міцно триматиметься на крилах.

Тепер я розумію: саме ота передчасна самостійність зробила мене тим, ким я згодом став, — комісаром, дисидентом, зеком.

З тих далеких часів особисто мені запам’яталося нічне. Тут, бач, і запитання не виникає — що саме нічне? Цілий світ ховається в одному слові — світ, якого сучасний школяр навіть уявити не здатний.

На нічну пашу коней слід виводити непоквапно, без смикання — влітку їм, роботягам, ні перепочити, ні напастися вдень не випадає, лишається тільки коротка ніч. На все життя запам’яталося оце відчуття: запах кінського поту лоскоче не лише ніздрі, він лоскітно закрадається в серце, і твоє серце наповнюється любов’ю. А кінь, здається, відчуває те ж саме — любов і вдячність. Вдячність за те, що маленька двонога істота, людська дитина, розуміє кінську втому, не жене чвалом, щоб похизуватися. І дитяча душа засвоює недитячу істину: земне життя засноване на любові.

Підвівши вороного до кам’яної загорожі, видирався на його покірну спину. В сім’ї Якова коней не було — він супроводив мене на нашому гнідому. Статечно проминали курні, напечені сонцем вулиці, невдовзі опинялися в поритих яругами та балками скіфських степах. Тоді земля донецька не була такою витоптаною й перенаселеною, як нині, лише де-не-де куріли старі, дореволюційні, терикони. Ще ми не знали ні колгоспів, ні сталінських п’ятирічок, люди сіяли й збирали своє власне. На токах вайлуваті воли або ситі коні тягали по колу важкий ребристий гарман, вирубаний із кам’яного моноліту. Обмолочене збіжжя віяли на природному вітрі — фабричні віялки в селі можна порахувати на пальцях, а молотарок не було зовсім. Життя, по суті, майже не відрізнялося від того, яким його знали наші предки протягом століть.

То були останні непівські роки. Світ почне мінятися саме звідси, від оцього рубежа — які ж невтішні підсумки тих змін! Але тоді, звичайно, ми нічого про це не знали. І це добре, бо якби знали, вельми скоротилося б наше дитинство.

Тепла літня ніч, обсипана зорями, наче полум’яним маком. На поритому віспою обличчі місяця вгадуються біблійні постаті — Каїн підняв на вилах молодшого брата. Нам відомо: це відтоді почалися війни поміж людьми. І точитимуться вони доти, доки Христос не покарає Каїна за підступне братовбивство.