Мати Аугустович Унт - Прощавай, рудий кіт

— Отак я й живу…

Хлопець тільки кивнув головою. Вони сиділи якийсь час мовчки і дивились одне на одного. Десь гримів кухонний посуд. У батареях парового опалення щось гурчало.

Майя зіскочила із стільця, підійшла до вікна і затягнула фіранки.

— Я ввімкну світло. А то мама ще подумає…

— Що вона подумає?

— Нічого, дурнику, — засміялася Майя і ввімкнула червоно-жовту лампу. Кімната, одразу ж стала меншою, теплішою і сповнилася тінями. Аарне відчув себе справді краще.

Раптом з коридора долинув якийсь шелест. Хтось чистив лінолеум. Аарне пересмикнуло. Мабуть, це витирали його сліди…

Майя нічого не помітила, вона собі весело теревенила. Аарне прислухався, але в коридорі все стихло. У сусідній кімнаті увімкнули радіо.

Аарне неуважно відповідав на запитання Майї. За чверть години він прошепотів:

— Ходімо! Проведи мене трохи!

Майя здивувалась, усмішка одразу зникла з її обличчя. Вона спитала:

— Так швидко? Ти кудись поспішаєш?

— Ні, але… звісно… так, я маю йти, розумієш? Будь ласка, ходімо надвір! Просто трохи прогуляємось…

— Тобі тут не подобається?

Майя зазирала у вічі хлопцеві. Аарне глянув у вікно і повторив ще наполегливіше:

— Ходімо, прошу тебе!

— Куди? Мені не можна так пізно виходити. Не дозволяють… Розумієш? Якби я була вдома сама, то, може, пішла б…

— Хіба це пізно? Ще тільки восьма година…

— Все одно… я не можу. Сьогодні не можу, зрозумій мене…

Майя раптом кивнула головою на двері і прошепотіла:

— Тс-с… Батько йде…

Справді, наближались кроки, двері відчинились, і на порозі став незграбний чоловік з лискучою головою, у шовковій сорочці і світло-коричневих штанях.

Аарне встав і привітався.

Чоловік глянув на нього сонними очима, кивнув головою і промимрив:

— Здрастуй-здрастуй…

Тоді обернувся до дочки:

— Майю, будь ласка, допоможи мамі накрити на стіл. Сьогодні до нас прийдуть Рооп з дружиною.

Майя підвелася. Аарне зрозумів, що він тут зайвий, і, шукаючи допомоги, глянув на Майю. Та швидко сказала:

— Зачекай трошки, я зараз прийду і проведу тебе. — І зникла за дверима.

Аарне стояв посеред кімнати. По радіо передавали якийсь оперний хор. Кімната нерухомо дрімала у червоно-жовтому світлі, чекаючи на пана Роопа і його дружину.

«Тепер я можу піти», — подумав Аарне.

Цієї ж миті повернулася Майя.

Вони вийшли у передпокій. Аарне надів пальто і глянув на дівчину. Вона широко розплющеними очима дивилась на хлопця. Аарне пригорнув її до себе і торкнувся губами волосся…

…Раптом на їхні обличчя впало немилосердно яскраве сівтло, нагадуючи про реальність. Вони відскочили одне від одного. Аарне відчув під руками холодну шорстку штукатурку і не міг ні про що думати. Враз у дверях з’явилася постать Майїної матері.

Вона трохи постояла мовчки, потім привітно всміхнулась і мовила, підкреслюючи кожне слово.

— Майю, ти ще довго? Іди поможи мені!

— До побачення, — сказав Аарне пошерхлими губами.

— До побачення, — відповіла жінка. — Заходьте ще до нас!

Двері зачинилися.

Був звичайний зимовий вечір.

— Я дуже рада, — сказала тітонька Іда.

— Чому?

— Я рада, що ти вже майже тиждень не засмучуєш мене. Інколи ти можеш бути хорошим хлопцем.

Аарне не відповів.

— Можеш, правда ж?

— Можливо…

Тітонька всміхнулася.

— В усякому разі гарячка у тебе, здається, вже минає. Сьогодні ти йшов легко й весело; я ж добре вивчила твою ходу. Так. Я колись і мамі твоїй казала: час усе вилікує.

— Що вилікує?

— Ну, з цією дівчиною.

— З якою дівчиною?

— Аарне, ти хочеш знову мене засмутити, — образилась тітонька і багатозначно додала: — Ти тепер сам розумієш, як усе це було нерозумно? Жоден джентльмен не поводиться так… Це тобі просто не личить, Аарне…

— Про що ти весь час говориш?

— Аарне, навіщо нам грати в піжмурки? Не думай, що я нічого не знаю… Наше місто таке маленьке, що тут нічого не приховаєш… Я знаю більше, ніж ти думаєш. Пані Лійм бачила, як ти в парку цілувався з цією дівчиною…

Щось брязнуло. По підлозі розлетілися скалки статуетки «Хлопчик, що виймає колючку». Аарне поворухнувся