Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

Ательстан, непритомний, розтягся на землі. Зробивши ці два подвиги, Чорний Лицар спокійно від'їхав до північного кінця арени, надаючи своєму ватажкові змогу самому розправитися з Бріаном де Буагільбером. Тепер це було вже не так важко, як раніше. Утративши багато крові, кінь тамплієра не витримав останнього зіткнення з лицарем Позбавленим Спадку і звалився. Бріан де Буагільбер упав на землю, заплутавшись ногою в стремені. Його супротивник миттю зіскочив з коня і, знявши фатального меча над головою поваленого ворога, звелів йому здаватись. Тоді принц Джон урятував Буагільбера від приниження визнати себе переможеним: він кинув на арену свій жезл і тим поклав край змаганню.

Останні спалахи битви догоряли самі собою, бо більшість лицарів, які ще залишалися на бойовищі, немов за взаємною згодою, утримувалися від подальшої боротьби, надавши змогу ватажкам вирішувати долю партії.

Зброєносці юрбою кинулися на арену, щоб підібрати поранених, яких із превеликою дбайливістю і піклуванням перенесли до сусідніх наметів та інших приміщень, приготовлених у найближчому селищі.

Так закінчилася достопам'ятна ратна потіха при Ашбі де ла Зуш — один із найблискучіших турнірів того часу, який у стародавніх літописах іменується «шляхетним і веселим ратним ігрищем при Ашбі».

Тепер принцові Джону треба було розсудити, хто з лицарів найбільше відзначився в бою, і він вирішив віддати пальму першості тому лицареві, якого народна поголоска охрестила Чорним Ледарем. Деякі з присутніх були незгодні з таким рішенням, указуючи, що честь перемоги на турнірі належала лицареві Позбавленому Спадку: він один здолав шістьох супротивників і вибив із сідла та повалив на землю ватажка супротивної партії. Але принц Джон наполягав на своєму, стверджуючи, що лицар Позбавлений Спадку та його прихильники неодмінно програли б змагання, якби не приспів на виручку могутній лицар у чорному обладунку.

Однак, на подив усіх присутніх, Чорного Лицаря ніде не могли відшукати. Марно двічі сурмили труби і герольди гучними голосами викликали його — він не з'явився. Принцеві Джону довелося знову вирішувати, кому слід вручити приз. Тепер уже не можна було більше зволікати з визнанням прав лицаря Позбавленого Спадку; тому він і буз проголошений героєм дня.

По залитому кров'ю, усіяному уламками зброї і трупами коней полю маршали повели переможця до підніжжя трону принца Джона.

— Лицарю Позбавлений Спадку, — мовив принц Джон, — якщо ви все ще не згодні оголосити нам своє справжнє ім'я, ми під цим титулом удруге визнаємо вас переможцем на турнірі і заявляємо, що ви маєте право одержати з рук королеви кохання і краси почесний вінець, який ви своєю доблестю цілком заслужили.

Лицар шанобливо і граціозно вклонився, але не вимовив ні слова у відповідь.

Знову зазвучали труби, і герольди урочисто проголосили честь хоробрим і славу переможцеві. Глядачі всіх станів одностайно виявляли свій захват, а маршали провели лицаря до підніжжя почесного трону, де сиділа леді Ровена. Переможця поставили на коліна на нижній сходинці підніжжя трону. Ровена величною ходою зійшла з узвишшя і тільки було хотіла покласти вінець, що тримала в руках, на шолом лицаря, як усі маршали вигукнули в один голос:

— Так не можна! Треба, щоб він зняв шолом.

Лицар слабким голосом промурмотів кілька слів, які глухо й незрозуміло пролунали з-під забрала. Тільки й можна було розібрати, що він просить не знімати з нього шолома.

Але маршали не звернули уваги на його прохання і, розрізавши зав'язки шолома та розстебнувши латний нашийник, оголили його голову. Поглядам присутніх відкрилося красиве, темне від засмаги обличчя молодого чоловіка років двадцяти п'яти, обрамлене коротким світлим волоссям. Це обличчя було блідим як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров'ю.

Слабкий крик вирвався із грудей Ровени, коли вона побачила його. Однак, оволодівши собою, королева турніру примусила себе витримати роль до кінця. Вона поклала на схилену перед нею голову лицаря чудовий вінок, призначений у нагороду переможцеві, і вимовила виразно і спокійно такі слова:

— Дарую тобі цей вінець, сер лицар, як нагороду, призначену доблесному переможцеві на сьогоднішньому турнірі. — Вона замовкла на кілька секунд, а потім додала з твердістю: — І ніколи вінець лицарства не був покладений на більш достойне чоло.

Лицар схилив голову і поцілував руку прекрасної королеви, що вручила йому нагороду за хоробрість, потім раптово похитнувся і впав біля її ніг.

Зчинилося загальне сум'яття. Седрик, який занімів від здивування при раптовій появі свого вигнаного сина, кинувся було вперед, немов бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: угадавши причину непритомності Айвенго, вони поквапились розстебнути його панцир і побачили у нього в боці рану від удару списа.

РОЗДІЛ XI

Як тільки було вимовлене ім'я Айвенго, воно стало передаватися із вуст у вуста і незабаром досягло слуху принца Джона; обличчя його затьмарилось, коли він почув цю новину. Адже всім було відомо, що лицар Айвенго — улюбленець короля Річарда Левине Серце. Серед почту принца заговорили про те, що, мабуть, баронові Фрон де Бефу доведеться тепер повернути замок і маєток, які король Річард подарував Айвенго.

Тим часом Вальдемар Фіц-Урс, який ходив із цікавості подивитися на Айвенго, повернувся до ложі принца.

— Цей звитяжець, — сказав він, — навряд чи завдасть багато клопоту вашій високості, а Фрон де Беф може спокійно володіти своїми маєтками: лицар дуже серйозно поранений.

— Якою б не була його доля, він усе-таки переможець нинішнього дня, — сказав принц Джон, — і навіть якби він був найнебезпечнішим з наших ворогів чи найвірнішим