Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

ось наші читачі або слухачі не в курсі, — цього разу Данилко говорив зі знанням справи, і всі його слухали. — Тому оповідь слід вести так, щоби й вони все зрозуміли. Повторимо ще раз.

— Гаразд, — Діанка зітхнула. — Ми вдвох, тобто я, Діана Бондаренко, і присутній тут Семко Скорик у перший день нового року пішли будити Миколку Маковія і по дорозі, проходячи повз краєзнавчий музей, помітили, що двері…

— Вам що, — обурився також присутній тут Маковій-молодший, — геть пам'ять відбило? Миколку йшли будити! — передражнив він. — Знайшли сплячу красуню! Я вже давно на той час встав, щоб ви знали! Коротше, діло було так: один негідник, директор тутешнього музею, організував його пограбування і привласнив…

— Чиє пограбування? — підступно посміхаючись, уточнив Данилко. Та Миколку ніколи не вдавалося зупинити так легко.

— Ну не моє ж! Музею свого, ось! І привласнив спис, золотий, скіфський, почепив його на дах замість флюгера. А Семко перший здогадався, що флюгер — це ніякий не флюгер, а пофарбований під залізо зниклий спис. І тоді він заліз на дах і…

— Хто заліз, Микольцю?

— Ну не спис же! Спис уже був там. Чого ти постійно мене перебиваєш? Семко видряпався на дах і хотів його зняти, а злодій…

— Семко хотів зняти дах?

— Слухай, Даниле-майстре, ну чого ти до слів чіпляєшся? — Миколка нарешті образився. — Я хіба незрозуміло розповідаю?

— Якщо чесно, то ні. Не сердься, друже, я просто хочу, щоби ти навчився гарно говорити.

— Це тобі треба, ти й учися, — все ще сердився Миколка. — Ти ж у нас великий журналіст! А мені й так подобається. Говорю, як умію.

— Давайте я розкажу про нашу другу справу, — примирливо озвався Семко. — Це сталося наприкінці лютого. Минуло півтора місяці відтоді, коли команда Мрії розплутала свою першу справу, зі списом. А в лютому зловмисники, що зазіхали на місцеву шоколадну фабрику, викрали її директора пана Радича. Завдяки злагодженим діям всіх членів команди Мрії та особистій мужності Миколки Маковія викрадачі були викриті й отримали заслужене покарання.

— Говориш, як по-писаному! — після того, як його привселюдно назвали мужнім, злитися на друзів Миколці більше не хотілося. — Раніше чомусь так не вмів…

— Це все згубний вплив Данилка, — Семко так захопився оповіддю, що перестав слідкувати за своїм поплавцем, і до тями його привів лише скрик Діани «Клює!». Хлопчик здригнувся, підсік, і якась доволі велика рибина, сяйнувши на сонці видовженим сріблястим тілом, зірвалася з гачка й плюхнулася назад у воду.

— Ого! — Миколка від хвилювання зірвався на рівні ноги. — Добрячий був коропець. Прогавили… Ось вам і зайві розмови!

— Та нічого, — благодушно відмахнувся Данилко. — Нехай плаває. Хто розповість про нашу третю справу?

— Я, — мовила Діана трохи схвильовано. — Якось у березні, ми подалися шукати скарби по карті, яку Семко знайшов в інтернеті. І так захопилися копанням, що проґавили останній автобус до Мрії. До того ж, як на зло, не змогли впіймати жодної попутки. І з мобільними телефонами в кожного були проблеми. А ще ми збрехали батькам, що їдемо до Полтави на екскурсію, і тому нам довелося ночувати посеред лісу. На узліссі Миколка знайшов старезний цвинтар і випадково звалив хреста, під яким грабіжники сховали вкрадене. Там було багато грошей, і нам за це дали премію — за те, що ми їх знайшли, а той хрест — він був позначкою для бандитів, і… — дівчинка на мить замовкла. — Я не дуже плутано розповідаю?

— Дуже, — мстиво зронив Миколка. — Та й узагалі, вся ця справа — просто щасливий випадок, та й годі.

— Ну, везіння — це теж немало, — Данилко вимкнув диктофон. — Дякую за співробітництво, друзі.

— Стривай, — пригадала Діана, — ми ж не розповіли, як із тобою познайомилися.

— Не цього разу. Зараз мене інше турбує.

— Що саме? — поцікавився Миколка. — Невже риба?

— Ні, — Данилко махнув рукою в бік містечка Мрія. — Ви тільки погляньте на небо.

Дітлахи повернули голови і в один голос збентежено зойкнули. Над Мрією розповзалася величезна хмара диму. Вона ширилася, клубочачись і змінювала колір — від брунатно-сірого до чорного. Видовище величне і моторошне водночас.

— Це що, аварія? — першим отямився Миколка. — Щось вибухнуло? Може, на кондитерській фабриці?

— Ні, не схоже, — похитав головою Данилко. — Я це щойно помітив, але… Здається, то горить ліс!

— Повертаймось до міста! — скомандував Семко і підхопився, гарячково змотуючи вудки. — Сподіваюся, до будинків пожежа не дійде, але… Женемо додому на всіх парах, треба впевнитися, що з нашими оселями і батьками все гаразд. Може, їм потрібна допомога…

Нікого не довелося припрошувати двічі. За хвилину четвірка вже мчала щодуху в рідне містечко, назустріч похмурій хмарі, що нависла над пагорбами.

Глава 2

Справді, горів ліс — про це дітлахи дізналися згодом. Пожежа вирувала за межами міста і ніякої матеріальної шкоди Мрії не завдала — окрім їдкого диму, що розлився