Томас Тімайєр - Подих диявола.

Замість відповіді Гумбольдт щось проричав. Його ноги заплуталися в канатах.

Шарлота бачила, що на голові в незваного гостя усе ще був мішок. Ще трошки, і він вислизне! І тут приспіла Еліза. Майстерним рухом вона накинула мотузяну петлю на ногу втікача й повалила його на підлогу. На жаль, прямо на Лілієнкрона, який удруге, чортихаючись, звалився з ніг. Гумбольдту вдалося виплутатися з канатів, і він міцно схопив злодюжку.

— Я його спіймав! — крикнув він.— Допоможіть мені!

Незваний гість пручався, немов бик. Утихомирити його вдалося тільки спільними зусиллями. Боротьба закінчилася. Важко дихаючи, усі сиділи на підлозі й потирали забиті місця. Хто руку, хто ногу, хто голову.

Шарлота підняла лампу вище.

— Зніміть мішок,— звеліла вона.— Давайте подивимося, хто це.

Оскар іще не оговтався від удару в щелепу, яким його нагородив незнайомець. Похитуючись, юнак підійшов до «зайця» й зірвав мішковину. По плечах незваного пасажира розсипалося руде волосся.

— Лєна!

Обличчя дівчини розчервонілося від напруги. Зелені очі люто блищали.

— Відпустіть же мене,— прошипіла вона.— Накинулися на мене, як на кримінальника.— Ніхто не поворухнувся, і вона повторила: — Звільніть мене!

Нарешті, компанія заворушилася. Гумбольдт відпустив руку, Шарлота й Лілієнкрон вивільнилися з мотузок, і Оскар із Елізою допомогли їм підвестися на ноги. Усі скупчилися навколо Лєни, яка сиділа на підлозі. Дівчина відпльовувалась, намагаючись по-збутися джутових волокон.

— Що це означає? — обрушився на неї Гумбольдт.— Що ти робиш на борту корабля?

— А ви як думаєте? — Вона з викликом подивилася в очі дослідника. Ніхто так і не запропонував їй руки, тому вона підвелася самотужки.— Я їду з вами.— Дівчина обтрусила одяг від пилу й висякалася.— Я попросила Оскара, щоб він замовив за мене слівце, але він, мабуть, забув. Тому я узялася до справи сама.— Вона сердито блиснула очима.— І ось я тут. Можете викинути мене за борт, але для початку мені хотілося б з’їсти щось пристойне. Від сухарів і копченої ковбаси мене вже нудить. Що скажете? Дасте мені повечеряти? Чи знову доведеться добувати їжу самій?

Д но ущелини було кам’янистим і нерівним. Із червонуватого ґрунту стирчали чорні брили. Праворуч і ліворуч круто здіймалися кам’яні стіни. Високо вгорі клубочився туман і не дозволяв нічого розглянути. Стояв нестерпний сморід тухлих яєць.

Еліза намагалася дихати ротом. Із чола стікав піт, одяг прилип до шкіри. Було дуже спекотно. Сонце безжально палило землю. До слуху долинув дивний шум. Глухе бурмотіння й різкі крики, потім вібруюче гудіння упереміш із мелодійним цвіріньканням. Усе це дуже нагадувало Гаїті, хоча Еліза була впевнена, що це не її батьківщина.

Де вона? Що вона тут робить? Як вона сюди потрапила?

Ніколи раніше не бачила вона цього місця. Жінка зупинилася й огледілася. У повітрі висіло відчуття загрози. Щось тут не так. Їй дуже схотілося покинути цю ущелину, знайти сходи або вихід, але нічого не було. Видиратися нагору стрімкими стінами безглуздо — вони дуже слизькі. Не залишалося нічого іншого, крім як продовжувати йти далі та сподіватися, що наприкінці буде вихід.

Місцевість виглядала відносно молодою. Ґрунт був пухким і пористим. На скелях не було й сліду рослинності, як це буває в тропічному кліматі. Повсюди тріщини й ущелини. Таке відчуття, що землю зсередини розгорнула якась небачена сила.

Еліза витерла обличчя. Піт заливав очі, язик приклеївся до піднебіння. Туман ставав щільнішим. Жовтуваті клуби густішали навколо неї, немов намагалися затримати. Навіть сонце було неспроможним. Похмуре і жовте висіло воно високо над нею, немов бліде скельце на сірчано-жовтому небі.

Еліза обережно просувалася вперед. З’явилися уламки скель завбільшки з людину. Круглі, темно-сірі. Деякі немов пригнулися. Неначе скам’янілі люди, яким не вдалося покинути ущелину. Раптом жінка почула, як хтось шкребеться і риє землю. Вона завмерла й прислухалася. Звук долинав спереду, але потім пішов убік і зник у тумані в неї за спиною. Деякий час було тихо, потім вона знову це почула. Схоже, хтось розчищає каміння.

— Агов! Хто там?

Звук став голоснішим. Еліза покрилася холодним потом. Тут унизу, в ущелині, явно хтось був. Раптом у тумані щось завидніло. Щось величезне і згорблене, з короткими ногами та довгими руками, що волочилися по землі. Чи людина це? Туман спотворював контури. Жінка завмерла, сподіваючись, що її не буде видно на тлі каменів. Істота не звернула на неї уваги, прошкандибала повз. Але раптом повернулася й пішла назад. Цього разу точно на неї.

Силует уже можна було роздивитися. І з кожним кроком він ставав дедалі виразнішим. Невже він зовсім голий?

За декілька метрів від неї істота зупинилася. На жінку витріщилися два вогненно-червоних ока. На чолі красувалися два кручених роги. Із темно-сірої шкіри, вкритої розводами, сипалася дрібна луска й падала на землю. Еліза не зводила з чудовиська широко розплющених очей. Ніколи вона не бачила у своєму житті нічого жахливішого. Коли істота розкрила пащу і оголився ряд гострих зубів, вона закричала.

Оскар підскочив. Це був не просто крик — крик жаху.

— Елізо,— прошепотів він і кинувся до неї.

Оскар вибіг зі штурманської рубки й, перескакуючи через дві сходинки, помчав сходами нагору. Верхня палуба була порожньою. Нікого. Але двері на ют були відчинені. Оскар ступнув через поріг і опинився в жіночій каюті.

Еліза лежала на ліжку. Вона була не сама. Поруч стояли Шарлота й Лєна зі стурбованими обличчями. На краю ліжка сидів Гумбольдт і гладив їй чоло.

— Що трапилося? — випалив Оскар.— Що з нею?

Дослідник обернувся.

— Принеси глечик із водою. Мерщій!

Оскар кивнув і поспішив до камбуза.

На сходах він зустрів Лілієнкрона. У руках у того була Вілма.

— Що трапилося? Я чув крик.

— Щось із Елізою,—