Софія Парфанович - Карусь і ми

Латастий зробив собі «вихідничок» поблизу лівого переднього Карусевого колеса, він напевно уважав звичайною справою. Врешті, там була купка піску, і він дбайливо запорпував нечистоту. А що, запорпуючи, оббризкував Каруся і віз неприємно тхнув, котові було зовсім байдуже.

Смерком Латастий прокидавсь і ще раз мився. Напевно голод будив його. О, мисочка свіжого молочка! Як дуже пригодилась би йому після цілоденного посту! Та й для кота молоко — розкішний, цілющий напиток.

Та де його взяти? З людьми Латастий не дружив. Може мав колись між людьми погану пригоду, а може і зроду не знав їх. Мати привела його на світ у якомусь вуличному закамарку, підгодувала та навчила полювати. Швидко після того він залишився сам і жив власним промислом. Лови на сильних небезпечних щурів вигострили його чуття, виростили в нього силу і справність. Його міцні груди випиналися під м’якою шерстю і, дивлячись на них та на меткі пружні лапи, ви прирівнювали його до боксера, загартованого в змаганнях. Але, щоб вас не кортіло доторкнутися його, Латастий показував гострі ікли та два рядки дрібних сніжнобілих сікачів. З-поза них він кидав гострий виклик-осторогу. Оте «вав» кінчалось глибоким горляним гарчанням. При тому Латастий виляв довгим чорним хвостом і бив ним швидко об землю. Хто не розумів би погрози?

Розумів його цілий квартал, усі щурі та миші втікали перед ним та ховались у своїх гніздах глибоко в землі та в якнайбільше недоступних місцях. Але Латастий полював на них тоді, коли їх, як і його, голод виганяв з леговища. Найдогіднішим місцем для нього був смітник. Сюди сходивсь увесь підземний світ з сусідства, щоб поживитись відпадками людських харчів.

Приходили сюди й інші коти. Але й вони уникали зустрічі з Латастим. Не один з них мав порвані вуха, глибокий рубець на носі чи повиривані жмутки шерсти. Латастий, як усі коти, остерігав інших пронизливим гарчанням, коли тримав у кігтях здобич чи знахідку або смачно поїдав харч. У таку пору ніхто не посмів до нього підійти.

Другою причиною завзятих боїв була жерня за кицьки, коли приходив час парування. Його знають усі звірі, і самці кидаються з завзяттям до змагань із суперниками. Окрім глибоких кривавих ран у обидвох, вони нерідко кінчаться смертю котрогось з них. Лицарський то змаг. З нього Латастий здебільшого виходив переможцем. Здобувши в бою кицьку, він залазив до ґаражу і справляв весілля. Гарчання, нявкіт, пронизливий крик повідомляли всіх про одруження Латастого.

Як кожного вечора, Латастий оце прокинувся та дбайливо помився. Коли він спав, Карусь відбув одну-другу поїздку і тепер відпочивав. Латастий обнюхав його колеса. Так він вивчав, що трапилось Карусеві в дорозі. Мабуть, таки Латастий дружив з Карусем, що дбайливо захищав його схованку.

Повзаючи попід дверима, висунувся з ґаражу та присів біля дверей. Розглядався. Кожному треба б так: поки кинешся в життя та його пригоди, спершу розглянься та вивчи оточення. Обережність, окрім хоробрости — похвальна прикмета котів. Пол Ґаліко, великий знавець котів, пише: «Коли не знаєш, що робити, сядь і мийся!» Щоправда, Латастий помився перед тим, а оточення знав досконало, але сьогодні трапилось те, на що він віддавна був приготований: великий, рудий, пухнастий кіт ходив по подвір’ї. По його подвір’ї! Він появлявся тут не раз, і Латастий мав з ним уже декілька перепалок. До його появи Латастий був беззастережним і єдиним господарем цього місця. Ніхто не зважувався займати його. Але той заволока, очевидно, шукав собі зачіпки. Не помогло тих кілька прочуханів, що їх дістав від Латастого.

Побачивши ворога, Латастий занявчав протяжно, пронизливо. Шерсть на ньому з’їжилась, хвіст настовбурчився. Латастий бив ним швидко й злісно об землю. Кинувши погрозливе «вав!», рушив негайно на противника. Вони зчіпились і серед гарчання, плювання та нявкоту стали дерти один одного кігтями та гризти зубами. Серед борні вони виглядали як один клубок, що з усіх боків має кігті й зуби. Ними дерли й гризли один одного.

Їхній пронизливий вереск дійшов до вух людей, що жили в цьому домі. Може дехто з них мав кота чи кицьку і налякався, чи не попали вони в небезпечну гризню. Повиходили на подвір’я, дехто виткнув голову з вікна. Побачивши двох волоцюг у смертельному змаганні, вони стали до нього приглядатися. Людина споконвіку любила ігрища! Боротьба ґлядіяторів з дикими тваринами розбуджувала в неї дикі, кровожадні інстинкти. А до боротьби биків люди радо приглядаються чи то в Мехіко, чи на фільмі.

З зацікавленням стежили вони за подією, що відбувалась під ярким світлом вуличної лямпи, і брали в ній участь вигуками та вимахуванням рук.

— Бери, бери його! — вигукували. — Зубами, зубами! За горло, за горло!

— Дай йому порядного прочухана! — кричав крамар, що якраз прибирав на подвір’ї коробки.

Власник бару кинув запит: чия візьме? І тут же чоловіки стали закладатись.

А вороги жерли один одного, і рясно потекла кров. Не було пізнати, з котрого, бо оббризкала обох.

Невідомо, на чому було б скінчилося, якби не Малова мама. Побачивши, що вороги гризуть один одного до крови, вона крикнула:

— Гей, сусіди! Не стид вам приглядатися бездільно, як вони жеруться, та ще й розважатися? Вони ж загризуть один одного!

— Овва, велика шкода! Мало котів волочиться по перевулках? — кпив собі шинкар.

— А ти ловитимеш щурів та мишей, як котів не стане? — відгризалась пані. — Мале! Мале! Швидко сюди!

Мал, що якраз кінчав одягатися, збираючись до праці, вибіг на ґанок. Побачивши, що діється, збіг на подвір’я, розкрутив кран, що біля нього мив авто,