Віктор Семенович Близнюк - Паруси над степом

кілька хвилин на дорозі загарчали танки, заревли машини. Покриті лапатозеленим брезентом, вони повзли, наче гусінь, круто розвертались біля конюшні, і на їхніх боках п’явками чорніли хрести. Танки, бронемашини, тягачі з гарматами йшли навалом; гула, здригалась земля, важка сіра хмара пилу застелила село. З оглушливим ревом танки трощили огорожі, підминали деревця й городину, вдиралися у двори і, мов ухоркані звірі, скоріше забивалися в гущину садів.

Нашестю зеленої гусені не було кінця; ще не минув потік машин, як заторохтіли криті фургони, зафоркали ситі товстоногі велетні-важковози, загелготіла розхристана запилюжена солдатня.

— Ну все… Пішли, бабоньки, додому, — тужно мовила котрась із жінок, і колгоспниці, обминаючи центральну садибу, городами побрели до своїх домівок.

Значить — все… Значить, і до них прийшов ворог. Тепер на току вже робити нічого. Переборюючи страх, Льонька подався до конюшні. Дико було бачити, як тут господарювали чужинці. Перше відчуття було таким, ніби в село вдерлися химери з потойбічного світу. Все в них було чуже: і мова, і холодні насторожені погляди, і навіть брудно-зелений одяг, який вони одразу поспішили скинути. Незграбні, цибаті, як общипані гусаки, солдати з реготом товпилися біля бочки, хлюпали водою в щетинисті морди, ляскали себе по волосатих грудях і м’ясистих ногах.

Один забрався на горище конюшні й лопатою згортав на землю овес. Вітер розкидав легке зерно по траві. Троє солдат відрами зачерпували овес і носили до жолоба, де стояли здоровенні, як слони, коні.

Біля високого фургона офіцер роздавав голим солдатам хліб, консерви і пляшки; там же терлися дід Швайка і конюх Федоренко.

— Ром, ром! — забелькотіли німці й покликали діда з конюхом. — На, карош!

Дід Швайка, улесливо мружачись, перекинув пляшку і почав смоктати німецький напій; жовтувата рідина стікала по його сухому підборіддю. Присадкуватий, низьколобий Федоренко нетерпляче облизувався. Нарешті не витримав, вихопив із рук Швайки пляшку, нахильці допив ром.

«Гади!» — стиснулися в Льоньки кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.

Швайка — нікчемний п’яничка — за п’ятак продасть свою душу… якщо вона є у нього. А от Федоренко… Це був тихенький чоловічок. Відсидів у тюрмі за крадіжку зерна, повернувся в село недавно. Мовчки доглядав коней, кожному зустрічному він кланявся. Такий чемний був, лагідний, хоч до рани прикладай. А тепер, бач, прибіг на поклон чужинцям…

Рідну, знайому з дитинства вулицю важко було пізнати. У кожному дворі кишіли німці. Влаштовувалися вони по-хазяйськи, почували себе як дома. На городах ставили палатки, прикриваючи їх гудиною; ламали паркани і з дощок будували собі нужники. В молоденьких садах видзвонювали сокири — солдати маскували гіллям танки й гармати. Зелена гусінь… Ненажерлива, похітлива…

Найбільше боліли людські серця за сади. Виростити в південному степу деревце — скільки сил треба докласти! Роками викохували табунчанці кожний пагінець, поки не встали зелені заслони від чорних бур і суховіїв. І все це пішло прахом. За якусь годину.

Льонька зайшов у хату — мовчанка… І темно, як в льосі…

— Мамо… — голос його тремтів.

— Де ти лазиш? — буркнув з пітьми Валько. — Матері не жалієш…

Льонька полегшено зітхнув: усі дома.

Певно, продовжуючи розмову, Ліда говорила, що Грицько Хмельовий, Володя Шумило і Михайло Зінько повернулися в село. В армію, звичайно, їх не взяли. Дід Хміль побив Гришу і зачинив у клуні. Валько додав про червоноармійця. Бачив його в колгоспних соняшниках. Поранений в ногу, худий і безсилий, аж чорний. Треба було б їсти понести. Мати тривожно:

— Валю, дивись!.. Ой, дивись, — пропадеш…

І знову — тиша. Як тоді, коли ніч поглинула їхнього батька…

* * *

У дворі щось загупало, та так, аж стіни задвигтіли. Ліда відхилила ряднину — у вікні з’явилась коняча морда.

— Гей, на зібрання! До школи! Комендант говоритиме!

Крутнувся кінь, і вже з вулиці почулося:

— Та не чухайтесь довго, бо німці почухають!

Ліда повернулась до матері, розтулила тремтливі губи:

— Федоренко… До Хмельового поскакав.

Після короткої спірки вирішили: матері й Ліді нема чого йти до німців. Валько з Льонькою підуть.

Біля школи зібралась купка людей — жінки та діди, найбільше дітлахів. Табунчанці тривожно перезиралися: «Що воно буде?» На ганку стояло троє німців, мабуть, офіцери. На них все було однакове і все начищене до блиску: блищали хромові чоботи, шкіряні портупеї, кобури, погони й кокарди з орлом, який держав земну кулю у своїх хижих пазурах.

Офіцери стояли навитяжку, задерши голови, і з-під блискучих козирків розглядали натовп. Від цих спокійно-пронизливих поглядів жінкам ставало не по собі, й вони тихцем відступали назад, подалі від ганку.

Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім’ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про «політику» і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами… А це були не збори, ні, це були принизливі «оглядини»: переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу.

Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок уперед, плямкнув губами, видно, приготувався говорити. З-за його плеча визирнуло кощаве і в’яле, як недостигла груша, жіноче обличчя. Льонька очам своїм не повірив… Тітка Феля!

— Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського!

Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби.

Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла