Генечка Ворзельська - Янголятко в кутих черевиках. Книга перша

Заспаною дівчинкою, що тримається за мамину руку:

— Поквапся, бо спізнишся, — я спускалася з пагорба.

Мені так хотілося спати. Палац потьмянів, і тепер тихий, безгомінний та чорний він стояв, заповнений примарами, і його розбиті вікна дивилися, ніби пусті очиці.

А Бойова Машина, Величезний Зламаний Робот, спав на постелі з жовтого листя просто біля стежки в парку, навколо палацу. Він усміхався, йому наснилися гарні сни.

Побачивши його, я зраділа, адже це був добрий знак.

Він такий милий. І тому я пройшла повз тихесенько, щоб не потривожити.

— Спи, мій любий, я не заважатиму тобі.

А коли спустилася з пагорба, мене обступило місто.

— Гррррр…

— Грррр-ахх…

— Геххх…

Місто, що спало цілу ніч.

Я снідала у кав’ярні. Але дуже хотілося спати. І я сказала таксистові:

— Ось гроші. Повозіть мене годину-другу.

Він не поспішав. Був мовчазним. Він прикрив мене своєю курткою і колисав.

Дві години у колисці заднього сидіння.

З кавовою цукеркою за щокою я попрощалася з ним і стала частиною міста, яке спало цілу ніч:

— Гррррр…

— Грррр-ахх…

— Герхрхх…

— Ти безжальна, похмура вбивця!

— Невже? Я миле і ласкаве щеня.

— Ти — сволота!

— Перепрошую, але я не знаю таких слів.

— Ти — паскуда!

— Та ну. Звичайно ж, ні.

Будинок Вітчима. Весь третій поверх.

Коли я прийшла сюди вперше, і він сказав: «Тепер ти житимеш тут», — я раділа. Це було найкраще з того, що я знала. Це було тією самою зіркою, що першою спалахує в нічному небі.

— Ти будеш нашою донею…

Я стала їхньою долею. Беззубою і кульгавою долею.

Я вигадала імена всім кам’яним обличчям над вікнами:

— Бо. Бу-у. Бум-бум.

З кам’яними воїнами було складніше, адже вони не мали облич. Точніше, мали одне обличчя на всіх.

— Ти Бо?

— Ні, Бум-Бум.

— Ти Бу?

— Ні, я Нартемарах.

Спочатку вони приходили і йшли разом з Вітчимом. А зі мною залишався тільки один. Хто? Я не знаю, адже в них не було облич.

А ще гувернантка…

— Ти звільнив И-И!

Я замкнула гувернантку в спальні, я пригостила Воїна ліками, що їх вживала моя названа мати, коли Вітчим забороняв їй ходити ночами.

Я наділа рюкзачок та пішла. І мій шлях розпочався з мармурових сходів цього будинку.

А в ліфті позолочені ручки і лава з підставкою для ніг. Він піднімається так повільно, що встигаєш сісти, насидітися й підвестися.

— Скоро?

Лише другий поверх.

Згодом їх стало п’ятеро. Але я все одно пішла.

Точніше, я побігла, а вони гналися за мною та залишали відбитки ніг на асфальті й трощили стіни, коли наражалися на них.

— Поверни гроші!

— Повернися до батька!

П’ятеро Кам’яних Воїнів. Тоді вони здавалися мені страшними.

Я прибігла до Пса.

— Любий Песику, врятуй мене!

Він зачинив двері, і вони нічого не змогли вдіяти зі мною.

Але я вийшла на вулицю, і вони оточили мене.

— Песику!

Він наблизився, діставши пістолет, і сказав:

— Хто хоче вбити міліціонера при виконанні?

Пес-Песище Розбитий Носище.

— Гаразд, — сказали вони. — Сьогодні вона твоя.

— Хто хоче вбити міліціонера?