Юрко Вовк - Пам’ять крові

війни, насторожило Ларка. Він подумав, що йтиметься про його рідних, які залишились на хуторі Війтова Воля, і побоювався, чи з ними чого не сталось лихого.

– Ти ж знаєш, – вів далі сотник, за звичною зовнішньою незворушністю якого все ж проглядалось хвилювання, – що перед нашим переходом до лісу всі мої перебрались до вас на хутір. Там Анна зробила криївку для ліків, які їй переправляють наші симпатики з Володимира. Вчора з хутора повернулись мої люди, які перевозять ті ліки сюди. Ліки віддала їм Оксана…

– А Ганнуся?! – не стримавшись, скрикнув Ларко.

– Ганнуся наша викинула якогось коника, – скрушно похитав головою сотник. – Тиждень тому вона поїхала до Володимира по нові ліки сама. Ліки забрала, але додому не повернулась. Наші скрізь її шукають. А вона як під землю запалася…

– Почекайте, почекайте, татуську, – гарячково потер долонею лоба Ларко. – А в комендатурі, в таборі довідувались? Може, вона в гетто потрапила? Хоча на жидівку Ганнуся зовсім не схожа…

– Все перевірено, у нас там скрізь є свої інформатори. Нема її ніде, Ларцю.

Матвій Турук стиснув руки в кулаки, а потім повільно розвів пальці. Ларко знав, що так його хрещений батько намагається заспокоїтись.

– То я чого тебе покликав, синку. Десь тиждень тому в гетто вночі вмерла молода жидівка. А двоє її малих дітей, які були з нею, до ранку кудись пропали. Німці самі їх не шукають, залучили польських поліціянтів, пообіцявши нагороду. Ну, а вони вже своїх сексотів. А ті землю будуть рити, щоб вислужитись перед німцями…

Ларко, якому не терпілося вже просто зараз бігти шукати Анну, слухав хрещеного, нічого не розуміючи.

– Та жидівка, – продовжував сотник, – сестра дівчини, яка вчилася з Анною в гімназії в одному класі. Вони навіть дружили. Знаючи свою малу, я гадаю, що вона може бути до того якось причетна.

– То що ж робити? – вихопилось у Ларка. – Шукати ту сестру?

– Нє, – похитав головою Матвій Турук, – вона тоже в гетто. Якщо Анна заопікувалась тими дітьми, то буде старатись сховати їх десь на далеких хуторах. Від мене вона знає, де на таких в окрузі є надійні люди.

Лише тепер Ларко побачив, який утомлений і сумний його татусько.

– То задача твоя така, Ларцю, – ледь усміхнувся той, поклавши йому на плече руку. – Їдеш по хуторах, які я назву, і розпитуєш людей, на яких укажу. Будеш подорожувати, як звичайний сільський парубок, який шукає купити коня для роботи.

Сотник Смерч підвівся, і, зрівнявшись зростом зі своїм чотовим, тепло глянув йому у вічі.

– Я посилаю тебе не тому, що ти мій похресник, – лагідно мовив він, – а тому, що Анну може знайти той, хто її любить. Я не можу в такий час залишити сотню. Виходить, йти треба тобі, синку.

З самого ранку наступного дня Ларко вирушив на хутори, які назвав йому Матвій Турук. Їхав возом однокінно, аби на вигляд було достовірніше, що шукає коня до пари.

На першому ж хуторі неподалік Краснослава на нього чекала несподіванка, яка мало не завадила подальшим пошукам. Діставшись обійстя Романа Ковальчука, до якого радив звернутись сотник Смерч, Ларко застав господаря на подвір’ї. Той був чимось надзвичайно схвильований. Однак довідавшись, хто його гість, Роман Ковальчук помітно заспокоївся. Те, що він розповів Ларкові, збентежило його і вимагало негайних дій.

За кілька годин до появи Ларка в обійсті Ковальчуків додому прибігла їхня дванадцятирічна донька Мартуся, яка гляділа малу дитину в поляків Смаржевських, що жили в колонії по сусідству. Перелякана дівчинка белькотіла щось про те, що поляки прийдуть усіх різати, про якісь ножі, сокири і бомби. Коли батьки врешті заспокоїли Мартусю, вона розказала про все вже спокійно і по порядку.

Зазвичай малу Марту не пускали до хазяйської комори. Але коли вчора ввечері раптово знялась буря, Софія Смаржевська, яка спішила поховати з подвір’я всяке начиння, звеліла Мартусі віднести в комору щойно видоєне молоко. Ставлячи відро на глиняну долівку, мала ненароком зачепила кришку на великому, сплетеному з очерету, коші для зерна. Піднявши кришку, вона зазирнула в кіш і злякано відсахнулась. Більше ніж наполовину він був заповнений сокирами і великими саморобними ножами. Похапцем закривши кришку, дівчина вибігла з комори. Їй стало чомусь страшно, захотілось додому. Але вона повинна була ночувати разом з дворічною донькою господарів, за якою доглядала.

Посеред ночі Мартусю, яка міцно заснула біля дитини, розбудили чиїсь голоси, які лунали за дверима. Час від часу їх перебивав грім, та потім вони знову долинали в кімнату. Говорили голосно і злісно.

– Рєзаць всєх хлопув, паліць їх халупи! – почувся гучний чоловічий голос, який належав молодому господарю Валєрікові Смаржевському. – Так, пановє?

– Так! То єстем так! Забієм те українське бидло!

Знавіснілі вигуки до смерті налякали Мартусю. Їй ураз стало холодно під теплою периною. Не в змозі стримати тремтіння, яке охопило все тіло, вона почала пошепки молитись. Тим часом за дверима говорили страшні речі. Про те,