Кім Тхюї - Ru

поли її ao dài, коли вона нахилилася, щоб поставити чашки між Вайтом і мною. І хоча їй було шістдесят, ми прониклися чуттєвістю її ao dài. Квадратному сантиметру шкіри, який при цьому відкрився, було байдужісінько до руйнівних впливів часу: він далі хвилював. Вайт казав, що цей мацюпусінький простір був його золотим трикутником, його острівцем щастя, його власним В’єтнамом. «It stirs my soul»[11], — прошепотів він мені між двома ковтками чаю.

Цей трикутник шкіри хвилював і солдатів Півночі, коли вони опинились у Сайгоні. Вони шизіли, коли ліцеїстки в ao dài, наче ті метелики весною, випурхували зі шкільного подвір’я. Тож ця сукня підпала під заборону. Її відмінили ще й тому, що через неї тьмянів героїзм жінок у зеленому кепі, яких можна було побачити на гігантських панно на розі кожної вулиці, вони були одягнені в сорочки кольору хакі з закасаними рукавами на мускулястих руках. Правильно зробили, що відмінили. На те, щоб застібнути на ньому ґудзики треба втричі більше часу, ніж на те, щоб його зняти. Одного різкого руху вистачало, щоб ґудзики-кнопки злетіли і розстібнулися. Моя ж бабуся витрачала не втричі, а вдесятеро більше часу для одягання цієї туніки, бо після народження десятьох дітей її тіло довелося моделювати, по-новому вимальовувати за допомогою спеціальної підставки на тридцять гачечків, щоб дотриматися приталеного силуету цієї вдавано невинної й облудно задушевної сукні.

Тепер моя бабуся дуже старенька, але досі розкішно вродлива, немов королева. Коли їй було років сорок, у своєму салоні в Сайгоні вона для самої себе несла ауру епохи, що відзначалася винятковою красою й розкішшю. Щоранку коло дверей юрмилася когорта комерсантів, які приносили їй свої здобутки. Більшість торговців уже знала її запити. І приносила нові предмети посуду, пластикові, щойно з Європи квіти і неодмінно бюстгальтери для її шести доньок. Оскільки ж у країні йшла війна і ринок був нестабільним, доводилося бути завбачливим. Інколи приносили діаманти. У кожної жінки-в’єтнамки з нашого оточення була лупа для діамантів. Я змалку навчилася виявляти вкраплення в діаманти, бо таке вміння було необхідним для ведення фінансових справ родини. Банківська система була хитка й ефемерна. Тож ма́ла опанувати мистецтво купівлі й продажу золота й діамантів, щоб давати раду заощадженням. Бабуся цілими днями займалася купівлею, ніколи нікуди не виходячи. Між візитами торговців вона приймала друзів чи слуг, які шукали роботу.

Бабуся днями постійно була зайнята щоденними справами. І хоча й віруюча, вона ніколи не мала часу посидіти перед Буддою. Після того, як ринки спорожніли, а товари і торговці зникли, після того, як її співмешканці-комуністи відібрали в неї вміст сейфа й мереживні шалі, вона навчилася носити довге сіре кімоно, яке одягають вірні. Попри посивіле волосся, гладенько зачесане і просто зібране в гульку якраз над потилицею, бабуся виділялася досконалою вродою. Вона щогодини повторювала молитви, злегка оповита димом ладанних паличок, і чекала новин від дітей, які вирушили в море. Двох наймолодших, сина й доньку, вона відпустила з моєю мамою. Мама попросила мою бабусю вибрати між ризиком втратити сина в морі і ризиком побачити його тіло, понівечене на мінному полі під час військової служби в Камбоджі. Вибирати доводилося потайки, без тремтіння, не вагаючись і не розголошуючи. Можливо, саме для контролю за тим страхом вона й звернулася до молитви. Можливо, щоб п’яніти від ладанного диму, вона не відходила від вівтаря.

У Ханої в мене була сусідка навпроти, яка щодня годинами молилася з самого світанку. Та на відміну від бабусі вікна її спальні з бамбукової дранки виходили просто на вулицю. Її мантра й регулярні, невпинні удари по дерев’яній колоді заполоняли весь квартал. Спершу я хотіла переїхати, подати скаргу чи навіть украсти й знищити її дзвінок. Та минуло кілька тижнів, і я перестала проклинати ту жінку, бо мене почав переслідувати образ бабусі.

У перші роки великих потрясінь бабуся інколи ховалась у храмах. Їй так хотілося там заховатися, що вона навіть погодилася поїхати туди з тіткою Сім. Їздити на мопеді тітка Сім не вміла, бо ніхто її не навчив, та й виходити з дому їй було заборонено. Однак опісля структурного перевороту як її життя, так і життя загалом, правила було переписано. Унаслідок руйнування родинного ядра моя розумово відстала тітка здобула певну свободу, водночас і нагоду подорослішати. Саме за таких обставин вона завела мопед, який тільки й залишився на подвір’ї. Бабуся вперше в житті осідлала такий засіб пересування. Тож тітка рушила і поїхала, вона їхала не змінюючи швидкості і навіть не зупиняючися на червоне світло. Пізніше вона мені зізналася, що перед кожним світлофором заплющувала очі. А бабуся, яка сиділа, тримаючися руками за доньчині плечі, молилася.

Мені хотілося, щоб тітка Сім розповіла про свої пологи у сестер. Не знаю, чи їй відомо, що прийомний син тітки Чотири — це насправді її син. Уже й не пригадую, як я про це дізналася. Можливо, тому що діти підслуховують через замкову шпарину, а дорослі цього не помічають. Чи й тому, що дорослі не завжди зважають на те, що поруч із ними діти. Батьки не мають потреби наглядати за дітьми, бо догляд за ними покладено на няню. Та інколи батьки забували, що нянями працювали молоді дівчата: у них, як у всіх, були бажання, вони любили, щоб на них задивився шофер чи їм усміхнувся кравець, любили на якусь мить замріяно завмирати, вдивляючись у дзеркало, стаючи частиною того, що в ньому відбивалося.

У мене завжди були няні, та інколи вони про мене забували. Жодна з них не збереглася в моїй пам’яті, навіть якщо незрідка, вмостившись у куточку, щоб мене не бачили, я роздивляюся їх на своїх дитячих фото.

Мій син Паскаль також не зберіг спогадів про свою няню Лек, вони зникли практично одразу, як ми поїхали з Бангкока і повернулися до Монреаля. Однак його няня-таїландка була з ним цілодобово, тиждень за тижнем — і так