Євген Олександрович Філімонов - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82

ас найвищого рівня. І тому набагато швидше, ніж ми розраховували, машина вирвалася на дорогу до кладовища, де поховано уславленого радянського розвідника Героя Радянського Союзу Ріхарда Зорге — Рамзая.

…Чим ближче виїзд з міста, тим швидше рухається наш автобус. Ось промайнули на трасі кубічні нагромадження збудованих в останні кілька років хмарочосів, розцяцькованих чорною плиткою, циліндричні вежі багатоповерхових банків, строкаті дахи з черепиці, зроблені на зразок покрівлі старовинних крихітних хатинок. Усе це після одного з перших дощів, що “закривав” найгарячіше за останнє сторіччя японське літо 1978 року, після перетоптаного на порох засохлого листя дихало важким смородом. Пил і бруд, накопичений за літо, лишались на стінах навіть висотних будинків. Дощові потоки, потрапляючи під колеса нашої і ще тисяч машин, що мчали зверху, знизу і з обох боків переплетінь естакади, додавали “пари” до своєрідної лазні, на яку враз стала схожа атмосфера Токіо.

У такі хвилини виникає бажання якнайшвидше вирватися з обійм кам’яних спрутів-шляхів, вдихнути свіжого повітря.

Але що це? Куди поділися будівлі, що, мов зернята у кукурудзяному качані, тіснилися обіч шляху? Чому раптом у місті виявилося стільки вільної площі, правда, вільної не зовсім — її обнесено колючим дротом. Бетонні стовпи з написами англійською і японською мовами не лишають сумніву у тому, що хазяями цього величезного “клаптя” японської столиці є американські вояки. Військова база США. Їх у Японії багато десятків. Американські вояки зухвало поводяться на вулицях японських населених пунктів, окуповують кафе, бари, ресторани, вивішуючи на них власноручно зроблені написи: “Стороннім вхід заборонено”. І майже нікого не хвилює, що цими “сторонніми” виявляються саме ті, по чиїй землі сьогодні ходять непрошені гості з-за океану.

…Ряди колючого дроту, що виблискують під дощем міріадами крапель, білий дах чергової американської машини, з якої стежать за кожним автомобілем, що прямує трасою повз вхід до військової бази, лишаються позаду, і ось ми вже в’їжджаємо на територію кладовища, де поховано Ріхарда Зорге.

Теплий дощовий ранок. Могила Зорге наче сховалася в тіні дерев старовинного, майже безлюдного тієї вранішньої години кладовища. Ось і скромний гранітний обеліск; поряд з японськими ієрогліфами й німецькими літерами — напис російською, мовою: “Герой Радянського Союзу Ріхард Зорге”, Золота Зірка. І живі квіти.

— Вони тут завжди, — сказав служитель, який підійшов до нас.

Друзі Радянського Союзу в Японії з великою повагою говорять про людину, яка так багато зробила для того, щоб швидше згинула коричнева чума фашизму, щоб ніколи не повторилися ті жахи, які несла світові гітлерівська Німеччина та її союзники.

Не випадково на сірій гранітній плиті на могилі Зорге викарбувано слова: “Тут поховано героя, який віддав життя в боротьбі проти війни, за мир у всьому світі. Народився в Баку 1895 року. Приїхав до Японії 1933 року. Був заарештований в 1941 році. Страчений 7 листопада 1944 року”.

Як засвідчили очевидці, останніми словами, вимовленими патріотом перед стратою, були:

“Хай живе Комуністична партія, Радянський Союз, Червона Армія!”

…Дощ, який наче на замовлення вщух саме тоді, коли кияни покладали квіти до обеліска Рамзая, знову зашурхотів по нейлону парасольок, тільки-но посланці столиці України попрямували до машини. Повертались у Токіо мовчки.

Кожен із нас, захоплений героїчним подвигом мужнього патріота, думав про те, що тяжка, смертельно небезпечна робота Ріхарда Зорге наближала наш день, коли Радянська країна, міцно стоячи на принципових позиціях ленінської зовнішньої політики, впевнено прямує до все тіснішого зближення з усіма миролюбними народами світу, в тому числі і з народом Японії.

— Автобус біля готелю зупиняється об одинадцятій, через півгодини вирушаємо до Кіото, — пролунав голос водія, коли ми знову опинилися на гомінкій токійській вулиці, по якій кілька десятиліть тому, можливо, ходив і наш співвітчизник Ріхард Зорге.

Етюди Кіото

Засноване у 792–794 роках, місто Кіото кількасот років підряд було столицею Японії. Спочатку воно називалося Хейан і понад тисячу років було резиденцією імператора і важливим торговельним центром країни. Оточене невисокими, вкритими лісом горами, це півторамільйонне нині місто чудове за будь-якої пори року. Але особливо прекрасне воно осінніми вечорами, коли останнє проміння сонця забарвлює його в ніжний, рожевий колір, у якому поступово вимальовується мозаїка з численних вогнів реклами, освітлених вікон будинків, кафе й ресторанів, червоних цяток стоп-сигналів автомашин, що відбиваються в нешироких, мілководних річечках, закутих у бетон і схожих швидше на канали.

У вечірні години це типово східне місто — з великим розмаїттям барв, яскравим освітленням, пахощами страв і тихою, спокійною музикою, що ллється крізь нещільно причинені двері ресторанів. Та раптом цю ідилічну картину порушує сирена поліцейської машини, — десь викрито чергове пограбування, може, вбивство…

Одна, друга, п’ята поліцейські машини враз перекреслюють надії на відпочинок, і в кожного, хто опинився в ці хвилини там, куди примчали охоронці порядку, геть зникає бажання пройтися по вулицях міста.

А вранці газети, випереджаючи одна одну, у деталях описуватимуть вечірню пригоду; група хуліганів, розважаючись, кинула клапоть підпаленого паперу у відчинене вікно полишеної хазяїном машини. Місцева газета “Кіото сімбун” вмістила фото: палаючий автомобіль і люди, що в усі боки розбігаються від нього.

І такі пригоди у Кіото, у десятках інших міст Японії найчастіше припадають на вечірні години, коли, як нас попереджали працівники готелю, краще посидіти біля телевізора в номері, ніж іти милуватися екзотикою вечірнього міста. Та хіба всидиш у спеку біля телевізора! Відчиняєш вікна, двері, щоб протяг хоч трохи освіжив приміщення, й одразу біля порога виростає постать поліцейського з кийком на боці: “Зачиняйте, будь ласка, щільніше двері, замикайтеся, бо й у нашому готелі, хоча він охороняється, можуть статися крадіжки. А втім, дивіться самі — наше діло попередити…”

Що ж, попередження — річ добра… Залишається ввімкнути кондиціонер, замкнути двері, клацнути вимикачем телевізора, де по одній із кількох програм вам покажуть, як грабують, убивають, калічать людей, крадуть автомобілі, човни й літаки, як воюють у наш час і як билися у минулі століття самураї, а через кожні півтори-дві хвилини перервуть ці “захоплюючі” кінорозповіді не менш “захоплюючими”, на думку їхніх авторів, сюжетами про “найкраще пиво “Кірін”, “добру горілку — саке”, “прекрасний ананасовий сік”, які продаються там-то і там-то. І так — кілька годин підряд, до пізньої ночі, коли всі телекорпорації припиняють свою роботу, залишаючи очманілій від десятка переглянутих програм людині кілька годин сну перед напруженим робочим днем. “Телеперегляд до пізньої ночі — справа добровільна, — виголошують диктори, — кому треба дуже рано вставати — вимикайте апарат, якщо не хочете подивитись найголовніше в сьогоднішній програмі-виступ співачки…”

“Ну хто ж після такого