Олександр Павлович Бердник - Чаша Амріти

валунами повис дим, у променях прожектора він звивався кривавими сувоями. Михайло відчув, як в його єство входить таємнича сила й впевненість. Справді, чому не повірити Свамі? Жити заради інших? А хіба не для такого ідеалу жили кращі герої людства? Якщо він виживе, вирветься з цього пекла, то хай його життя буде присвячене добру й правді!

— Свамі, я згоден.

— О’кей! — сказав американець. — Справді, к чорту мізерію особи! Життя — для інших!

Руки друзів стрілися, сплелися в міцному потиску.

— Слухайте мене, — радісно мовив індус. — Зараз ми вийдемо на гребінь і спокійно підемо. Потім звернемо праворуч — і в ліс. Хай німці стріляють.

— Ти здурів! — скрикнув тихенько Сагайдак. — Вони нас зметуть за хвилину!

— Вони не побачать нас, — строго сказав Свамі. — Слухай, що я сказав. Гаррі, дві гранати. Одну кинь на південний схил, другу — туди. Та кидай так, щоб не видно було звідки! Крутою дугою! Зможеш?

— Ще й як! — запевнив американець.

Він метнув гранати, широко розмахнувшись. Десь внизу хряснули вибухи, потім почулася люта лайка. Прожектори заметалися навколо злощасного валуна, посипалися гранати, шматуючи скелі.

— Вперед, — спокійно сказав Свамі.

Він підвівся на повний зріст, попрямував до гребеня. Хлопці рушили за ним. Серце завмирало, розум бунтував, клекотів, вимагав лягти на землю, втиснутися в скелю, стати непомітним. Але воля стримувала інстинкт. Треба випробувати мужність і долю! Втікачі вийшли на гребінь, ковзаючись, почали підійматися на перевал. Вогняний вихор бушував унизу, в моторошному полум’ї прожекторів метушилися постаті ворогів.

Над втікачами сяяли зорі, в безмірі пливли перламутрові хмарини, по груні котилися сиві тумани.

«Наче сон», — подумалося Михайлові. Так буває інколи — сниться переслідування, темні потвори, людина втікає, і її не помічають. Серце завмирає від жаху, все тіло в поту, потім прокидаєшся і довго не можеш збагнути, де ти і що з тобою діється…

Може, й це сниться? Таке довге, невимовно довге марення. Коли воно скінчиться?

Ось вони вже на шпилі, Свамі впевнено повертає праворуч. Вони спускаються на південний схил, скелі ховають від них вогняне пекло, високі ялини привітно шумлять, дихають смолистим запахом.

Нерви не витримують, втікачі підбігцем віддаляються від проклятого місця. Затихає стрілянина, ледве чутно глухі вибухи. Навкруги — лапаті віття дерев, пружний килим м’якого моху. Хочеться впасти на нього, спочити! Не можна, не можна! Вперед, вперед! Дзвенить у голові, ноги тремтять від напруги, тіло затерпло, лише серце гупає, наче молот, і здається, що то воно своєю магічною силою пориває втікачів далі й далі, до життя, до рятунку…

Йшли всю ніч, до світанку. Минули кілька потоків, три чи чотири невисокі перевали. Не спочивали, не схилялися напитися води. Прагнули одного — відійти подалі від пастки.

Коли на обрії запломеніла ніжна зірниця, Михайло не витримав. Він прихилився до холодного каменя, торкнувся щокою мокрої поверхні.

— Не можу більше, Свамі. Спочинку…

— Я теж, — зітхнув американець. — Ноги не слухаються…

— Згода, — сказав індус. — Мені здається, ми далеко одійшли. Не знайдуть…

Втікачі знайшли надійну криївку в заростях ліщини. Полягали і заснули, як вбиті. Прокинулися від захоплених трелей соловейка. Дзвінкі рулади котилися, відлунюючи по лісі, між зеленим віттям стрибали птахи, сонячні краплі падали крізь листя дерев на землю, спліталися в чарівливу симфонію.

Михайло розплющив очі. Побачив усміхнене обличчя Свамі. Тихо мовив:

— Отже, правда?

— Правда, Михайле, — сказав індус.

— Як же це вийшло? Чому вони нас не помітили? Щастя? Повезло?

— Ти дав обітницю, Михайле, — нагадав Свамі. — Ти не забув?

— Ні, не забув, друже. Але невже це допомогло? Що спільного між моїми словами і таким фантастичним випадком?

— Колись ти дійдеш до розуміння, — задумливо відповів Свамі. — А тепер потрібно лише одне — не забувати своєї обітниці. Порушиш її — минуле повернеться…

— Що ти кажеш? — здивувався Михайло. — Як воно може повернутися?

— Не ситуація, — сказав Свамі. — А збіг енергій. Брате мій, це ж дуже просто збагнути. Ти береш тягар, ти зобов’язався нести його. Ти напружуєш усі сили. Хоч і важко, а проте несеш. А коли твоя воля ослабне, і ти не захочеш нести тягаря — він роздушить тебе. Треба нести до кінця. Треба! Хто багато взяв на себе заради інших — тому багато відкриється…

Заворушився Гаррі, солодко потягнувся. Протер очі. Широко усміхнувся, відчувши себе в небезпеці.

— Філософствуєте? — добродушно сказав він. — А мені сон який приснився! Наче ми з батьком випливаємо в океан на яхті. Буря страшенна. А ми не боїмося. Закидаємо сіті. Та не прості, а срібні сіті. І спіймали ми з батьком три риби — золотисті, якісь прозорі, грайливі. А потім — уже не риби, а прегарні дівчата. Ніби русалки або німфи якісь…

— Що кому, — промовив Михайло. — Пора снідати і в путь. По-моєму, ми десь в Югославії. Недалеко від Загреба. Можна надибати на партизанів…

Американець розкрив сумку, вийняв чималий шмат сиру, сухарі. Свамі тривожно подивився на товаришів, сказав:

— Друзі, я більше не нагадую вам. Може, незабаром ми розлучимось. Тільки не забувайте цієї ночі. Не забувайте. Життя закрутить вас, майя розкине густі тенета, далекий випадок буде здаватися неймовірним і нелогічним… а все-таки згадайте про цю ніч серйозно і не забудьте обітниці…

— О’кей! — озвався дружньо американець, поклавши долоню на плече індуса. — Я ж казав — знайду тебе в Гімалаях, Свамі, де б ти не знаходився. Ми ще зустрінемось…

— Я не забуду, Свамі, — тихо сказав Михайло.

* * *

Через два дні втікачі зустрілися з розвідувальним вагоном Народної армії Югославії…

Слово перше
ПАВУТИНА

Встаньте, встаньте! Чому ви дрімаєте? Що за сон для немічних, отруєних стражданнями й сумом!..