Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

«Чи міг я залишити все, як є? Ольга ж не раз говорила, що життя можна пройти сотнею різних шляхів і всі вони будуть правильними. Я пам’ятаю той день, коли народилася Леся — сонячний жовтневий ранок. Позолочені дерева ще зберігали останні листочки — і вітер бавився ними, немов мале дитинча. Дівчинка! Дівчинка! — безконечно повторював я самому собі. Мені здавалося, що це не вона народилася, а я вдруге отримав життя. Як же зворушує це почуття! Як же розбурхує. І коли я побачив це зморщене личко, ці ручки, які тягнулися до мене, ніби дитина знала, що перед нею батько, — тоді хотілося кричати, волати, галасувати від щастя. В одну мить, в один такт часу все змінилося. Я став жити декількома життями — дочкою, дружиною. Це єднання неможливо ні з чим порівняти. Ні з чим!» — чоловік знову зробив паузу.

Йому раптом здалося, що Леся і Ольга стоять біля нього. Він почув їхнє дихання, відчув дотик дружини, коли вона ніжно поклала руку на його плече, злегка погладжуючи долонею. Це було так реалістично, що чоловік навіть і не думав обертатися, щоб розвіяти марево. Лише ледь усміхнувся, але чомусь сумно-сумно. Йому так хотілося, щоб образи за спиною виявилися справжніми.

«Після цього дня я зрозумів, чому так хочу, щоб Україну визнали. Любов до батьківщини схожа на любов до сім’ї, тому що вона зіткана з тієї ж матерії. Спорідненість духу і плоті. Я так і сказав тобі, Ольго, коли дочка тільки-но почала ходити. Так і країна наша — новонароджена, ще тільки зіп’ялась на ніжки, а її вже обступили з усіх боків… Чому ти не залишила мене, коли ми поневірялися в Москві, й поїхала слідом за мною, навіть не запитавши, куди ми прямуємо. Як же важливо мені, любий друже, знати, що коли я сиджу тут, майже в повній темряві, — ти незримо завжди зі мною. Не можу дочекатися зустрічі з тобою і Лесею», — чоловік дописав, поставив крапку і взяв новий аркуш.

Він подивився на чистий папір, на якому виднілася тінь від руки. Йому здалося, що тінь тремтіла — не від руху його долоні, а сама собою. Чоловік задумався, опинившись у цупких лапах спогадів, які притиснули його до себе в пристрасних обій­мах. Ще недавно він уявляв собі все інакше — здавалося, що війна скоро закінчиться і не треба буде ходити по окопах, занурюючи своє тіло в черево землі. Нарешті чоловік знову вмочив перо в чорнильницю і, спритно балансуючи, не допустив падіння тоненької краплі на аркуш.

«Війська Директорії росли з кожним днем. Селяни, робітники, солдати в пошуках останнього захисту йшли до нас. Підготовка до великого бою 27 листопада зірвалася — німці взяли штурмом станцію Шепетівка і зажадали відійти від міста. Така різка зміна в поведінці німецьких інтервентів, які раніше дотримувалися нейтралітету, робила всю затію з повстанням майже безнадійною. Винниченко знову впав у паніку й оголосив, що вся надія зруйнована під каменепадом подій. Тим часом, хоча ми й відійшли від Києва, зупинятися було вже пізно. Потрібно збирати сили для нищівного удару», — чоловік поставив крапку.

Йому раптом стало зле, немов те каміння, про яке говорив Винниченко, обрушилося на нього. Він відчував важкі удари кам’яних брил. Хто здатен устояти під цим тиском? Кого не розчавив вантаж сумнівів? Хто сильніший за свою слабкість? Чоловік устав, пройшовся по кімнаті, занурився в темряву — пропав з поля зору. Залишився тільки освітлений стіл, недописаний аркуш паперу та порожній стілець. Ця невигадлива картина могла здатися твором якогось київського художника, який раптом вирішив зобразити свою самотність. Зненацька імла заворушилася, її щільність порушилася, лінії розірвалися, і на світло знову вийшов чоловік. Він закурив, постукав рукою по спинці стільця, сів.

«Іноді я думаю, що мені бракне повітря. Ось так, як риба, відкриваю рот і не можу нічого більше зробити. Але буває таке, що крила виростають, ніби я ангел піднебесний… Прибули ми до Фастова після того, як на нас напали посеред поля. Ото страху натерпілися. І де ці гетьманці тільки взялися?! Зійшов я, змучений, на станції, хотів було прогулятися. І тут же опинився біля худорлявого чоловіка, який миттєво заусміхався і простягнув мені руку. “Який я радий вас бачити! Оце так зустріч!” — майже прокричав він. Я подивився на нього і зрозумів, що фізіономія його мені знайома, але ось де бачив, — не відаю. “Не пригадаю вас”, — так я і сказав. На що незнайомець знову заусміхався й анітрохи не зніяковів. “Ну як же! Я — Павло Гаврилович Вітко[18], полковник У.Н.Р., — бачив вас, коли на початку року червоні наступали на Київ. Я ще Ланцюговий міст пішов захищати”, — чомусь радісно промовив мій співрозмовник. І тут я згадав — так, більшовики наступали на місто, а він зголосився з двома сот­нями гайдамаків обороняти Миколаївський міст. “Приятелю, їй-богу, вибач, одразу не признав. Згадав, звісно ж. Дякувати Богу, ти — живий”, — промовив я. “Живий, живий”, — відповів Вітко й широко, по-дитячому заусміхався. “Яким вітром тут?” — поцікавився я. На що офіцер миттю відповів: “Не можу всидіти вдома. Ганночка моя так мене утримувала… Плакала, Боже мій, як плакала… Моя єдина… Але, вірите, ноги ніби самі пішли. Як почув, що ви стали Головним отаманом, — не зміг усидіти. Ось прийшов воювати за республіку”, — сказав він і замовк. І в той момент, у цю коротку мить мовчання мене ніби блискавкою вдарило. Він сказав так буденно, наче вийшов з дому в короткострокових справах до військового відомства, а насправді — вирушив на війну. Анітрохи не сумніваючись, що йде на праве діло. Я стояв з відкритим ротом і не міг нічого сказати. Віра людська подібна до найбільшої таємниці — вона здатна совати гори. До того ж усі ці люди, які прибували в наше розпорядження, довірилися мені. Як же це усвідомити?! Якими висловити звуками, описати смислами?» — написав чоловік і раптом заплакав.

Його сльози виявилися несподіваними навіть для нього. Він розчулився, але за мить опанував себе, подивився на свічку. Вона палала якимось дивним живим вогнем. Так, вогонь живий, як душа людська. А може, дух людський — це і є полум’я? Коли загориться, — мало що може його загасити. Де ти зараз, Павле Гавриловичу? Чи живий досі?

«Голови Директорії перебралися до Вінниці. Зібрали ми вже майже 50 тисяч солдатів. Чи варто говорити про велику радість, яка хвилею накрила моє серце, — німці були змушені підписати новий договір і повернутися в казарми. Значить, ніхто не стане між нами й гетьманом. Я пишу “нами”, тому що не хочу писати “мною”. Після розмови зі Скоропадським я зрозумів, що він увесь час шукав, ким хоче бути. Якщо ти — українець, то чому так симпатизуєш великоруським ідеям? Чому хочеш поєднати непоєднуване? Ага, мало не забув —