Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

з відстібним комірцем, із закачаними над ліктями рукавами, легкі штани кольору хакі, коричневі сандалії та срібний браслет. Два верхні ґудзики чоловік не застебнув, тож у просвітку виднів срібний ланцюжок. Волосся, ще вологе, було охайно розчесане на проділ. Жінка з подивом позирала на його сандалії.

– Я лише віднесу свій мотлох до пікапа й заберу обладнання, щоб трохи почистити його.

– Гаразд. А я тим часом піду у ванну.

– Візьмете з собою пива?

– Залюбки, якщо ви маєте зайву пляшку.

Спершу Роберт приніс свій холодильник, витяг звідти пиво й відкоркував пляшку. Франческа дістала дві високі склянки, що цілком могли правити за пивні кухлі. Потім він пішов до автівки по камери, а жінка взяла своє пиво й піднялася нагору. Вона відразу помітила, що Роберт вимив за собою ванну. Тоді налила собі гарячої води і, поставивши склянку з пивом на підлогу, почала милитися й голитися. Він був тут лише кілька хвилин тому. Вона лежала там, де вода щойно омивала його тіло, і це видавалося їй надзвичайно еротичним. Майже все, що стосувалося Роберта Кінкейда, викликало в неї тепер солодку знемогу.

Чомусь така проста річ, як склянка холодного пива у ванні, створювала ефект вишуканості. Чому вони з Річардом так не живуть? Почасти причиною тут інерція роками виробленої звички. Так буває, либонь, у кожному шлюбі, в усіх взаєминах. Звичка робить усе прогнозованим, у чому теж є свій козир, і Франческа добре знала це.

А ще вони мали ферму, яка, наче безпорадний хворий, потребувала постійної уваги, дарма що більшість робіт тепер виконувала техніка, замінивши людську працю чи значно полегшивши її.

Але було ще дещо. Одна річ – прогнозованість, друга – страх перед змінами. А Річард якраз і боявся змін, будь-яких змін у їхньому подружньому житті. Він зовсім не хотів про це говорити. І про секс теж. Чуттєвість видавалася йому небезпечною й непристойною.

І він був такий не один. Звісно ж, не з власної вини. Що за перешкоду звели тут на шляху до свободи? Не лише на їхній фермі, а взагалі в культурі сільського життя. А може, й у міській культурі так само. Кому потрібні ці всі стіни й бар’єри, що не дають розвиватися відвертим, природним взаєминам між чоловіком та жінкою? Чому треба відмовлятися від близькості, позбавляти себе еротики?

У жіночих журналах не раз обговорювали ці теми. І жінки почали плекати надії як щодо свого законного місця у величній структурі буття, так і щодо таїнства у власних спальнях. Чоловіки, подібні до Річарда, – а таких, Франческа гадала, більшість, – відчували в цьому загрозу. Якоюсь мірою жінки вимагали від чоловіків бути водночас поетами й палкими, пристрасними коханцями.

Жінки не бачили в цьому суперечності. Проте для чоловіків вона була очевидна. Чоловічі роздягальні й парубоцькі вечірки, клуби та більярдні формували певний набір рис самця, який не потребував ані поезії, ані інших тонкощів. А що еротика, на Франчесчине глибоке переконання, належала саме до тонкощів і становила окрему форму мистецтва, то їй не було місця в плетиві їхніх з Річардом життів. Отже, хитрий завчений танець тягся про людське око, дозволяючи чоловікам і надалі тримати дистанцію, поки жінки округу Медісон ночами зітхали й відверталися обличчям до стіни.

А в Роберті Кінкейді жило щось таке, що відразу дало йому змогу збагнути все. Франческа була впевнена в цьому.

Вона зайшла до спальні, обтираючись рушником, і глянула на годинник. Початок одинадцятої. Спека не спадала, але ванна освіжила жінку. Відчинивши комод, Франческа дістала нову сукню.

Своє довге чорне волосся вона зібрала на потилиці й сколола сріблястою шпилькою. Срібні сережки у формі великих кілець і широкий срібний браслет, що вільно ковзав по її зап’ястку, вона теж купила вранці у Де-Мойні.

І знов парфуми «Пісня вітру». Трохи помади, на півтону світлішої за колір сукні. У дзеркалі відбивалося латинського типу обличчя з високими вилицями. Від довгої праці надворі в шортах і майці її шкіра взялася засмагою, яка ефектно відтіняла нове вбрання, а вкорочена сукня відкривала пречудові стрункі ноги.

Франческа поверталася перед дзеркалом то одним боком, то другим. «Здається, краще й бути не може», – подумала вона. А тоді, задоволена з себе, промовила нишком:

– Що ж, непогано.

Роберт Кінкейд допивав другу пляшку пива й перепаковував камери, коли вона зайшла до кухні. Він звів на неї очі.

– Господи! – тихо сказав він.

Усі його почуття, усі шукання й роздуми – одне слово, все, що сповнювало його життя, злилося докупи в цю хвилину. І він закохався у Франческу Джонсон – дружину фермера з округу Медісон у штаті Айова, уродженку Неаполя, яка переїхала сюди багато років тому.

– Я хотів сказати… – його голос злегка тремтів і хрипів. – Даруйте мені мою зухвалість, але ви маєте приголомшливий вигляд. Ще й який приголомшливий, щоб я з цього місця не зійшов! Я не жартую. Ви сама елегантність, Франческо, у найвищому розумінні цього слова.

Вона не сумнівалася, що його захоплення було щирим. І Франческа розкошувала в тому захопленні, купалася в ньому, поринаючи з головою. Воно заходило в усі пори її тіла, немов ніжний єлей з рук далекого божества, що покинуло її багато років тому і повернулось аж тепер.

І тієї самої миті вона закохалася в Роберта Кінкейда – фотографа-письменника з Беллінгема в штаті Вашингтон, власника старого пікапа на ім’я Гаррі.

Місце для танцю

Увечері того вівторка в серпні тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року Роберт Кінкейд не зводив очей із Франчески Джонсон. Вона теж зосереджено дивилася на нього. Десять кроків розділяли їх, проте вони були прикуті одне до одного міцно, глибоко й нерозривно.

Задзвонив телефон. Вона й далі дивилася на Кінкейда і навіть не ворухнулася, почувши перший дзвінок, потім другий… Між другим та третім дзвінком запала німа тиша, і тоді Роберт глибоко зітхнув, опустивши погляд на свої сумки з фотокамерами, а вона, перетнувши кухню, зняла слухавку з телефона, що висів на стіні позаду його стільця:

– Родина Джонсонів… Привіт, Мардж. Так, у мене все гаразд. У четвер увечері?

Франческа подумки порахувала: він сказав, що пробуде тут тиждень, приїхав він учора, а сьогодні тільки вівторок. Збрехати було легко.

Вона стояла біля дверей ґанку, тримаючи слухавку в лівій руці. Він сидів до неї спиною, зовсім поруч. Франческа простягла праву руку й поклала долоню на його плече – цілком буденно, як роблять деякі жінки щодо небайдужих їм чоловіків. А Роберт Кінкейд за якісь двадцять чотири години таки став їй небайдужий.

– О, Мардж,