Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

і, озброєний найрізноманітнішими об’єктивами, плівками, а подеколи й фільтрами, протистояв мінливому світлу. Кінкейд не просто опирався природі – він панував над нею за допомогою розуму й майстерності. Так, як фермери панують над землею за допомогою добрив та бульдозерів. Проте він змінював природу зовсім непомітно, залишаючи все по собі в первозданному вигляді.

Вона дивилася, як джинси туго обтягають його стегна, коли він стає навколішки. Як блякла джинсова сорочка прилипає до спини й сиве волосся розсипається поверх комірця. Як він сідає навпочіпки, щоб відрегулювати апаратуру. Вперше за своє довге життя Франческа відчула, як проступає між її ніг гаряча волога від самого погляду на чоловіка. І тоді вона звела очі до вечірнього неба й глибоко зітхнула, слухаючи, як Роберт тихо кляне застряглий фільтр, що ніяк не відкручується від об’єктива.

Чавкаючи гумовими чобітьми по воді, він побрів на той берег, де стояли автівки. Тим часом Франческа рушила по критому мосту на протилежний. Тільки-но вона вийшла з-під даху, чоловік присів, націливши камеру на неї. Затвор клацнув. Він звів його знов і сфотографував її ще раз, потім ще, поки вона йшла до нього по доріжці. Франчесчині губи самі собою розпливлись у збентеженій усмішці.

– Не хвилюйтеся, – всміхнувся він у відповідь. – Я не використовуватиму цих знімків без вашої згоди. Гаразд, на сьогодні досить. Я заїду до мотелю і, перш ніж знову вийти у світ, трохи вмиюся.

– Робіть, як знаєте. Але я можу запропонувати вам і рушник, і душ, і насос, і все, що захочете, – промовила вона тихим і серйозним голосом.

– Що ж, це чудова ідея. Зараз навантажу обладнання на Гаррі – це мій пікап – і поїду слідом за вами.

Франческа сіла за кермо новенького Річардового «форда», вивела машину з-під дерев і виїхала на дорогу, залишивши міст позаду. Незабаром вона повернула праворуч і попрямувала до Вінтерсета. Не доїхавши до міста, вона збочила на південний захід – у бік свого будинку. Курява здіймалася така густа, що вона не бачила, чи котить Роберт слідом за нею, чи ні. Хоч одного разу на повороті їй таки здалося, що позаду на відстані милі блимнули вогні пікапа на ім’я Гаррі.

Мабуть, це й справді був він, бо Франческа почула брязкіт мотора на доріжці відразу ж після того, як прибула сама. Джек гавкнув, проте миттю втихомирився, пробурчавши, либонь, собі під носа: «А-а! Той самий хлопець, що й учора. Мабуть, усе гаразд».

Кінкейд зупинився на мить, щоб привітатися з собакою.

Франческа вийшла на задній ґанок.

– У душ?

– Це було б чудово. Показуйте, куди йти.

Вона відвела його нагору до ванної кімнати, яку на її рішучу вимогу обладнав Річард, коли діти трохи підросли. Це був один з небагатьох випадків, коли Франческа твердо стояла на своєму. Вечорами вона подовгу любила ніжитися в гарячій ванні й не хотіла миритися з тим, що в її приватних володіннях повсякчас товчуться підлітки. Річард користувався іншою ванною. Він казав, що почувається незручно серед усіх цих жіночих дрібничок. «Тут забагато мотлоху», – раз у раз повторював він.

Потрапити до ванної можна було лише через їхню спальню. Жінка відчинила двері й зайшла туди, щоб дістати рушник і мийку з шафки під раковиною.

– Можете брати все, що захочете. – Вона всміхнулася, злегка прикусивши нижню губу.

– Я можу позичити у вас трохи шампуню? Мій залишився в мотелі.

– Звісно. Ось, вибирайте. – Вона виставила на столик три різні початі флакони.

– Дякую.

Роберт кинув свіжий одяг на ліжко, і Франческа помітила штани кольору хакі та білу сорочку, а також сандалії. Ніхто з місцевих чоловіків не носив сандалій. Останнім часом деякі містяни, ідучи грати в гольф, надягали бермуди, але тільки не фермери. А вже щоб узути сандалії – ніколи!

Вона спустилася сходами вниз і почула, як нагорі зашуміла вода. «Він уже голий», – подумала вона, і внизу живота знову дивно залоскотало.

Уранці, зараз-таки після його дзвінка, Франческа їздила за сорок миль до Де-Мойна й зайшла там до крамниці спиртних напоїв. Не маючи досвіду в таких питаннях, вона попросила продавця, щоб той запропонував їй добре вино. Однак продавець знався на винах не краще за неї, тобто зовсім нічого не тямив у них. Тож Франческа почала роздивлятися на пляшки, аж поки натрапила на етикетку з написом «Вальполічелла». Вона пам’ятала цю назву з далекого минулого. Сухе італійське червоне вино. Жінка купила дві пляшки і ще бренді, почуваючись у полоні життєвих зваб.

Потім Франческа подалася в середмістя наглянути собі нову літню сукню. Їй упала в око блідо-рожева з тонкими бретельками. Вона мала глибокий викот на спині й не менш виразний спереду, аж видно було верх грудей. На талії сукня стягалася вузьким паском. А ще жінка купила нові білі босоніжки – дорогі, з плоскою підошвою та вишуканими ремінцями ручної роботи.

Пополудні вона начинила перці пастою з коричневого рису, сиру, томатного соусу й дрібно посіченої петрушки. Крім того, зробила нехитрий салат зі шпинату, спекла кукурудзяний хліб, а на десерт приготувала яблучне суфле. Усі страви, за винятком суфле, вона поставила в холодильник.

Далі Франческа швидко вкоротила сукню до колін. Недавно в журналі «Де-Мойн реджистер» вона прочитала, що така довжина – найпопулярніша цього літа. Зазвичай мода й усе пов’язане з нею видавалися жінці дурницями: люди поводилися, наче вівці, потураючи примхам європейських дизайнерів. Але ця довжина личила їй, і вона заходилася підрублювати поділ.

З вином виникла проблема. Тутешні мешканці тримали його в холодильниках, проте в її рідній Італії так ніхто не робив. І все ж залишати вино на столі не годилося, бо в кухні було занадто тепло. Тоді вона згадала про комору над дзвенючим джерелом. Улітку температура там не перевищувала шістдесяти градусів Фаренгейта.[6] Жінка віднесла пляшки туди й поставила попід стінкою.

Душ нагорі стих, і тієї самої миті задзвонив телефон. Це був Річард, з Іллінойса.

– У тебе все гаразд?

– Так.

– Бичка Керолін оцінюватимуть у середу. Та й у четвер буде ще на що подивитися. Тож чекай на нас у п’ятницю, пізно ввечері.

– Гаразд, розважайтеся. І ведіть машину обережно.

– Френні, з тобою справді все гаразд? Твій голос якось химерно звучить.

– Зі мною все добре. Це просто спека. Після ванни почуватимуся краще.

– Гаразд. Переказуй від мене привіт Джекові.

– Авжеж, неодмінно, – вона глянула на Джека, який розлігся на цементній долівці посеред заднього ґанку.

Роберт Кінкейд спустився сходами й зайшов до кухні. На ньому були біла сорочка