Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Кульгавий Бенвенуто, здібний до комерції капітанів небіж, доклав і свою пайку до успіху цих переговорів:

— А гроші, десять тисяч дукатів, при вас?

— За гроші не турбуйся, куцанчику, — відповів сержант і кивнув своїм веслярам, щоб налягли на весла.

Екіпаж «Венеції» загомонів з полегкістю, бо напруження так славно розв’язалось, але гомонів недовго, бо Петр утупив у капітана Еміліо свої страшні для них очі, тепер шалені від люті, й промовив здушено, але так виразно, що було чути аж до вершечків щогл:

— Еміліо Морзеллі, ти, боягузе, не хотів бути marcato, так будь тепер подвійно marcato, будь marcatissimo, таким примітним і бридким, щоб усі жандарми на світі не тільки впізнавали тебе, але щоб їм кишки вивертало з огиди, як побачать тебе! Зичу тобі насамперед, щоб твоя давня паскудна бородавка повернулась на своє місце!

Охоплений жахом, капітан Морзеллі лапнув за те місце на щоці, де була його бридка бородавка, але, нічого не налапавши, похмуро зареготав:

— Ха-ха-ха!

І моряки хором підхопили той регіт:

— Ха-ха-ха!

Та Петр не збентежився тим, що його закляття не подіяло, а провадив:

— А друга хай виросте на кінчику носа!

— Хе-хе-хе! — реготав капітан Еміліо, бо його ніс лишався чистим і гарним, як і перше.

— Хе-хе-хе! — глумився екіпаж.

— І посеред лоба! — кричав Петр.

— Ги-ги-ги! — іржав капітан Еміліо і, задерши голову, підставляв своє чоло, ще по-юнацькому гладеньке, ласкавому сонцю.

— Ги-ги-ги! — сміялись Морзеллі і не-Морзеллі.

— І на правій щоці! Й на підборідді! — безнадійно кричав Петр. — І на руках! І на ногах! І на грудях! І на спині!

Тим часом Бенвенуто кинув французькій військовій шлюпці линву, і солдати один за одним піднялись на палубу по щаблях, прибитих до опуклого боку корабля. Петр ступив їм назустріч:

— Панове, я до ваших послуг.

— А гроші? — спитав Бенвенуто.

— По гроші хай ваш капітан прийде до інтендантства, — відповів сержант.

— Хай прийде, — втрутився Петр. — Та коли він до них доторкнеться, хай йому повідбирає пальці на обох руках. Ну, ходімо, панове.

Сержант, чемно вклонившись, пропустив Петра вперед. Команда добропорядного судна «Венеція» провела свого зганьбленого дотторе-чаклуна невгамовними вибухами здорових веселощів.

Капітан Еміліо сміявся з усіма, але не зовсім щиро: він був трохи занепокоєний, бо йому здавалося, що те місце на щоці, на яке Петр спрямував своє перше закляття, почало легенько свербіти, трошечки пекти, крихітку німіти.

Тюрма не буває гарна.

Оскільки наша розповідь ще задовго до того, як сам оповідач це усвідомив, збилася з приємного блукання по оберненій у казку минувшині на певні колії серйозно документованої історії, треба нагадати, що йдеться про той тисяча шістсот сімнадцятий рік, коли велика війна європейських народів хоч уже й назріла, але ще не спалахнула і, можливо, в останню хвилину ще можна було їй запобігти. Але цього не сталось, війна, як відомо, вибухнула, бо саме в той час найздібніший і найпалкіший прихильник миру, найвідважніший, найкрасномовніший захисник розуму й правди, Петр Кукань з Куканя, був не в тому місці, де його присутність була настійно потрібна: в рідній Празі. Справді, якби Петр був у Празі, то завдяки його кмітливості та ораторській вправності напевне пощастило б відвернути найжахливішу помилку в чеській і взагалі європейській історії, коли чеські протестанти в незрозумілому засліпленні обрали чеським королем нікчемного князька-католика, мізерного штірійського ерцгерцога Фердинанда з роду Габсбургів, підступного негідника, про якого було відомо, що він навертав своїх підданців у католицтво за допомогою шибениць і заганяв людей до церкви гончаками, і який потім, вірний своїй підлоті, чудово віддячив своїм чеським виборцям за їхню добромисну недотепну постанову: через чотири роки стратив їх усіх на Старомеській площі. Еге, якби на тих нещасливих виборах був присутній Петр Кукань з Куканя, вони скінчились би напевне інакше, і якби Петр Кукань з Куканя був присутній при горезвісній празькій дефенестрації, то дефенестровані, тобто викинуті з вікна, навряд чи лишились би живі-здорові, а отже, не змогли б потім поквитатися. Та марна річ міркувати про те, що і як було б, якби сталося те, чого не сталося. Петра в ту темну історичну годину в Празі не було, бо йому і в найкошмарнішому сні не могло приверзтися, що перше полум’я європейської пожежі, яку він давно в тривозі передбачав, проб’ється саме там, у його золотій матінці Празі, яку він покинув шістнадцять років тому, та якби це й могло спасти йому на думку, що з того: адже він саме сидів у марсельському замку-в’язниці на острівці Іф, куди його приставили після арешту та короткої процедури в військовому інтендантстві.

Оскільки ця назва, château d’If, дуже добре відома з художньої літератури, викликає певні асоціації, поквапимось уточнити, що Петр був ув’язнений не в тому жахливому підземеллі, де через дві сотні років пробув найкращу пору своєї молодості благородний моряк Едмон Дантес, а в вигідних апартаментах, не тільки вмебльованих солідними меблями в стилі кінця Орлеанської династії, а й опоряджених килимами та дорогими гобеленами, з котрих на одному був зображений Силен, що держить на руках маленького Діоніса, на другому Дедал, що робить штучні крила для себе й для свого сина Ікара, а на третьому, найкоштовнішому, — покарання жорстокої Дірки, як її прив’язують до рогів дикого бика. А щоб в’язень у цьому розкішному антуражі й сам виглядав як слід, найкращий марсельський кравець — той самий, що недавно пошив йому біле турецьке вбрання, — за таємним наказом з якихось високих сфер забезпечив його одягом для його скромних умов: домашнім, робочим і для переміни; найславетніший bottier, так само за таємним наказом згори, постачив його