Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

З меншого омшаника добувалися здержувані стони, змішані з крепкою козацькою лайкою. Сотенний осавул догадався, що там осмотрюють ранних. По снігу, як червоні стрічки по білій сорочці, снувалися стежечки криваві.

— Хоч не влучно, але густо стріляють, — погадав собі осавул, міркуючи, куди б то йому безпечно проскочити між тими кулями до Мручка. Стрибнув під паркан, притулився — скочив, притулився і знову скочив, аж добіг до вежі.

Мручко стояв на свойому місці і лаявся по-свойому:

— Млість бере глядіти на отсих медляків московських, як вони б'ються. Не будь я наказним отаманом у цій пеській баталії, то скочив би до вас та дав би вам школу, мамули мерзотнії.

А змінюючи голос, приказував гармашеві.

— Нижче бери, знову на декілька сажнів підступили. Та-ак!

Гаківниця впригувала кулю, і на полі чути було довге й жалісливе: «О-о-о!»

Осавул підібрав собі гарну проломину в брамі, спер дуло свого мушкета на пеньок і брав ворога на око. Що який лиш висунувся трохи, хапався рукою за голову або за серце, підстрибував, викидував дивно ногою вгору і клався на сніг.

Чорно було на землі, так згерцьовано поле. Тільки де-не-де червоні ковбані вилискували до сонця і парували, як тепличини у вільшині зимою.

— Ах коли б мені, — зітхав Мручко, закурюючи люльку, — коли б мені людей сотня, то я вже давно над москалями правив би панахиду. А так важка робота. Ой важка.

Став навшпиньки і глянув на поле.

— А тії іродові випоротки знову лізуть. Куди, ну, куди диявольське кодло? Та ж я вас туті — і, не доповівши, вихопив широку шаблю з піхви і кинувся в браму.

За ним вискочило хлопців душ двадцять. Інші попримощувалися на вежах і на гілляччю дерев, набивали мушкети і ждали на приказ молодого осавула, котрий зайняв місце свого сотника.

Московська рота з тригранними довгими штиками пустилася вперід. Поле було зоране під зиму, важкі глибокі скиби позамерзали, стали тверді, як кремінь, московські кіннотчики, не звиклі до маршів, потикалися на них, а також і на трупах, що досить густо встелили вже були ціле поле. Козаки пробігали рівним і пухким гречаниськом та ще рівнішою левадою. Попереду гнав Мручко, забувши, що він отаман у тій, як казав, пеській баталії. За гнівом і злістю, котрою ущерть накипіло його козацьке серце, він, мабуть, про весь світ забув, бо вже навіть не лаявся, лиш, як тигр, садив на штики.

Вже, може, не більше як п'ятдесят кроків ділило його від ворога, коли з чотирьох веж грюкнули чотири гаківниці, а з десятка козацьких самопалів посипалися кулі на московські ряди. Ті захиталися, як хитається лан, коли воздушна труба його стурбує; почувся крик, лайка, прокльони, одні валилися, як снопи, другі відскакували, як тріски від сокири, інші, загулюючи очі перед стрілами, штовхали штиками навмання. А Мручко з невеликим своїм товариством пер уперед. Його шабля вилася у воздусі, як блискавка, спадала на карки, як грім, підтинала ноги, як коса, то сичала, як гадина, то дзвонила, як дзвінок, — гостра, невблаганна, кривава.

Вже він був проколений штиком з рам'я, вже йому кров заливала ліве око, не чув, не зважав, не дбав… Ворог подавався. Задні ряди мішалися від куль, що безнастанно сипалися на них від пасіки, як із твердині, передні поверталися, втікаючи перед козацькими шаблями, а що команда була: «Вперед!», так ті, що подавалися, застромлювалися на штики своїх товаришів або поверталися, і тоді штики зустрічалися зі штиками.

А все ж таки, що двадцять людей, то не сотня, і, може б, хоробрий сотник переплатив буз життям своє завзяття, коли б не прийшла була ніби з неба зіслана підмога.

Котрийсь із челяді сотника Імжицького, бачучи велику небезпеку, яка грозила і козакам, і маєткові його пана, не питаючись нічийого дозволу, потайником побіг у хутір і дав знати старшому сотниченкові. Цей зібрав своїх трьох братів, взяв чотирьох поповичів, гукнув на челядь і на охочих до таких пригод хуторян, причвалали до потайника кіньми, а тоді бігцем, і ватага душ півсотні зі свіжими силами кинулася Мручкові на поміч.

Мручко не озирався, пособників не бачив, дивувався тільки, чому-то ворог нараз попав у такий переполох, як перед нагінкою зайці.

— А, тхорі, а, мамули, а, прелюбодії окаянні! — гукав Мручко не своїм голосом. — Та я вас на локшину посічу, та я вам такий люштак зроблю, що внукам своїм перекажеш, котрий з головою втечеш!

Козаки, як кесарі, мели перед собою луг, аж відперли ворога поза оранку, а тоді повернулися і дали драла в табір. Щолиш тоді, як перебігли місток і брама за ними зачинилася з гуком, Мручко стиснув сотниченка так кріпко, що цей мало дух Богові не віддав.

— Спасибі, брате! — промовив, цілуючи його, і більше нічого не казав, бо цей табунщик, що за сотниченком бігав, доносив тепер, що драгунський відділ околює пасіку від ставу.

— Багато їх? — спитав Мручко, і очі в його засвітилися, як у вовка.

— Коней, може, пів, а може, й ціла сотня.

Мручко подумав хвилину, а тоді обтер кров з лівого ока і вдарив себе рукою по лобі.

— Маю їх!.. Бігайте, — казав до челяді, — та сокирами прорубуйте лід по нашому боці в ставку. На проруби кладіть дошки та присилуйте снігом. Мерщій! А ти, Сидоре, — звернувся до свого осавула, — бери Шелеста, Журбу й Сицького та ще козаків з двадцять, виводьте коней задньою брамою в ярок і з лівого боку напирайте на москву. Діставши таку славну допомогу, ми тепер горою. А ти, товаришу Великане, стань на чеку [53] на мойому місці, виручи мене, бо бачиш, хотіли бісові діти проколоти Мручка як великодного кабана, хоч у нас ще й до Різдва далеко, — і побіг у той омшаник,